Прокурори не дають клятву Гіппократа

101


Прокуроры не дают клятву Гиппократа законы
Олександр Коцюбинський (праворуч)
Внести поправки до статті 29 федерального закону «Про психіатрію», де йдеться про підстави для недобровільної госпіталізації, запропонував петербурзький парламент. За чинною нормою помістити пацієнта в психіатричну лікарню всупереч його бажанням можна, якщо він представляє небезпеку для себе або оточуючих». Депутати вважають, що треба думати про державу. Вони хочуть так: небезпека «для охоронюваних законом інтересів особистості, суспільства і держави». Як нова норма може вплинути на психічне здоров’я країни — пояснює керівник відділення биопсихосоциальной реабілітації психічно хворих НДІ імені Бехтєрєва професор Олександр Коцюбинський.
— Олександр Петрович, як же досі психіатрія існувала з таким формулюванням? Або вона лікарів і раніше не влаштовувала?
— Влаштовувала, хоча вона і недосконала. Бувають випадки, коли людина, з точки зору психіатра, хворий і потребує лікування, але він безпечний ні для себе, ні для оточуючих. Родичі терпимо ставляться до проявів його хвороби і госпіталізації він не потребує. Хоча може доставляти деякі незручності близьким, сусідам і знайомим. І тут, звичайно, є над чим подумати законодавцям. Наприклад — прийняти закон про недопущення заподіяння занепокоєння і вторгнення в приватне життя. Мова, зрозуміло, не про недобровільної госпіталізації, а про інших, суто адміністративні заходи впливу на того, хто заважає іншим людям спокійно жити.
— Але в статті закону, яку хочуть поправити, мова йде саме про недобровільної госпіталізації, коли пацієнт чинить опір.
— Закони про психіатрії повинні формулюватися психіатрами. А не людьми, які погано уявляють специфіку цієї професії і саме розуміння психічного розладу як такого. Люди з печерними, архаїчними уявленнями про психіатрії взагалі і про психічно хворих мислять, судять, вважають для себе можливим вносити зміни в складне питання: про організацію психіатричної допомоги, про турботу про психічно хворих з одного боку, і про суспільстві — з іншого. Мова йде про питання правових, медичних і гуманістичних. А вони намагаються простими ходами вирішувати важкі завдання, з якими фахівці працюють багато років.
— Так от вони і кажуть: слово «навколишні» треба б уточнити.
— Це не уточнення, а, навпаки, розмивання формулювання. Коли мова йде про конкретних людей — про самого хворого або тих, хто безпосередньо з ним контактує, «оточення», тут все чітко і ясно: права цих суб’єктів цілком визначені. Але що таке «держава» і «суспільство»? Які у них «інтереси»? Хіба вони десь юридично закріплені? Це чисто політичні категорії. Хто буде визначати порушення інтересів суспільства і держави? Поліція?
— Наприклад?
— Тобто поліція буде вирішувати питання про необхідність госпіталізації в психіатричну лікарню? Це нонсенс! Медичний питання не може вирішуватися іншими інстанціями, крім лікарських. А лікар не має права приймати рішення, ігноруючи хворого і виходячи з розпливчасто розуміється «інтересів держави і суспільства». Лікар повинен насамперед виходити з інтересів хворого і тих, хто з ним безпосередньо контактує.
Наша держава вже проходило історію каральної психіатрії. Коли психіатрія перебувала під тиском спецслужб і часто фактично виконувала їхні розпорядження. В ту пору контроль з боку суспільства за психіатрією не те що був слабким, а просто відсутній. Це призвело до того, що радянська психіатрія була виключена з Всесвітньої організації охорони здоров’я. Що, ми знову туди повернемося?
Запропоноване реформування правового статусу психічно хворих на практиці обов’язково призведе до колосального числа порушень прав людини.
Я вже не кажу про те, що у нас і так маса людей до психіатрів відноситься з обережністю. Стигматизація та самостигматизация — як психічно хворих, так і психіатрів — існують у всіх суспільствах, а в нашому — в дуже великій мірі. Якщо поправка буде прийнята, це ще більше віддалить людину від можливості звернутися за психіатричною допомогою. Тому що будь-який контакт з психіатром для людей стане чимось свідомо небезпечним.
— Припустимо, закон приймуть. І припустимо, поліція почне всіх, кого вважатиме за потрібне, возити в психлікарні…
— Далі психіатр буде дивитися, чи відповідає пацієнт нормі про недобровільної госпіталізації.
— Ось я якраз про це: лікар зрозуміє, що до нього потрапив чоловік, який не потребує лікування, і просто відправить його додому. Хіба не так?
— А якщо в статті закону буде норма про інтереси держави? Інтереси держави у нас представляють в такій ситуації, наприклад, поліція або прокуратура. І ось вони заявляють: цей чоловік небезпечний для держави. Тобто з точки зору не психіатричних, не медичних, а політичних причин він повинен перебувати у стаціонарі стільки, скільки вважатиме за потрібне прокурор або поліцейський. І це де-факто означатиме, що держава примушує психіатрів до порушення клятви Гіппократа.
Серед людей, навіть потребують психіатричної допомоги, дуже невелика частка тих, кого в народі називають божевільними. Більша частина — це працездатні, працюють люди з різного роду психіатричними — не психотичними! — проблемами. І от уявіть: поліція вимагає, щоб таку людину лікар примусово запроторив у лікарню. А якщо психіатр відмовиться, то де гарантія, що слідом його не звинуватять в «пособництві екстремізму», не заарештують, не почнуть шантажувати і погрожувати? Ви розумієте, що насправді тягне за собою ця законодавча ініціатива?
— Розумію, але мене більше лякає те, що ви сказали про стигматизації психіатрії та психічної хвороби. Люди, яким потрібна допомога, стануть ще сильніше боятися лікарів. І людина, наприклад, з важкою клінічною депресією піде не до психіатра, а до якого-небудь доморощенному «психоаналітика», і в результаті загине.
— Так, в цьому теж колосальна небезпека. Стигматизація психічних захворювань ще більше ускладнює перший контакт людини, яка дійсно потребує допомоги, з психіатром. Психіатри, яких влада перетворює в «пособників поліції», знову стають жупелом у руках якихось владних каральних структур. Це буде жахливо і для самих пацієнтів, і для психіатрії взагалі. Це дегуманізує і психіатрію, і соціум в цілому.
— Одного разу мені довелося звернутися за коментарем з приводу депресії до відомого в Петербурзі лікаря. Щоб він пояснив, що це хвороба, яку треба точно так само лікувати, як всі тілесні. Він вигукнув: «Нарешті-то хтось це сказав!» Але чому ж ви самі не пояснюєте це так, як інші лікарі пояснюють все про щеплення?
— Лікарі взагалі досить консервативні люди за своєю природою. І це, може бути, правильно для нашої професії. Психіатри теж відносяться не до самих революційних людям. Більше того: коли в психіатрії виникають революційні настрої, це призводить до появи «антипсихіатрії», так би я сказав. Наприклад, хтось заявляє, що психіатричні лікарні більше не потрібні. Що потрібно просто створити людині можливість для самовираження, і тоді, висловлюючи себе, він буде звільнятися від психотичних захворювань.
— Невже так говорили самі психіатри?
— Так, у різних країнах такі ідеї висловлювали й робили спроби їх втілення в життя. Це призводило лише до збільшення числа самогубств і вбивств. Це була катастрофа. «Революційно психіатричну», а по суті — антипсихиатрическую еру Європа вже пройшла. Але те, що в психіатрії революційність небезпечна, тепер не викликає сумнівів. Ось чому, повторюю, психіатри досить консервативні. Але такий закон, про який ви запитали, чи не викликає у мене нічого, крім «революційного збурення».
— Може бути, щоб люди не боялися йти до психіатрів, треба створити якусь систему ще, крім психдиспансерів і стаціонарів? А то через незнання люди бояться, що їх відразу поставлять на який-небудь облік і негайно оголосять недієздатними.
— У цьому напрямку багато чого робилося починаючи з 1990-х років. І дуже багато зроблено. Якщо порівнювати — це дві різні психіатрії. Це дві різні ступені диктату, який здійснюється психіатрією по відношенню до хворих. Різні правила комунікації між лікарем і пацієнтом. І зовсім інші правила постановки або непостановки на облік. У цьому відбулося і відбувається дуже велике пом’якшення, хоча і дуже повільно. Існують центри психічного здоров’я, центри психопрофілактики. Тобто установи, які дозволяють людині без постановки на облік отримати допомогу — і психотерапевтичну і психіатричну. У Петербурзі, у всякому випадку, є можливість зробити це без загрози якихось каральних заходів. Чому викликає подив, що саме в нашому місті виникла ідея фактичного відродження каральної психіатрії. Це повернення навіть не до вчорашнього, а до позавчерашнему дня.
— Мені дивно чути про каральної психіатрії від психіатра. За моїми спостереженнями, ваші колеги — лікарі, які більше за інших люблять і жаліють хворих.
— Так і є. Психіатр дійсно захищає інтереси пацієнта. З іншого боку, в деяких випадках доводиться враховувати ще й суспільні інтереси інших людей, тих самих оточуючих, в утриманні, на лікуванні, у комунікаціях з хворим. У психіатрів таке складне становище. Але гуманістична спрямованість психіатрії велика і в нашій країні.
Каральна психіатрія — це, звичайно, оксюморон, він може стати реальністю лише в рамках поліцейської антиутопії, якою був СРСР.
— Радянські психіатри, яких називають «карателями», під час війни йшли в концтабори зі своїми хворими.
— Я можу вам навести й інший приклад. Був такий генерал Петро Григоренко, може, знаєте…
— Якраз приклад каральної психіатрії 1960-х.
— Так, в його випадку мова йшла не про недобровільної госпіталізації, а про примусове лікування. Його поміщали в психіатричні лікарні практично безстроково. Вже на початку 1990-х років мені доводилося працювати в комісії по розгляду «справи Григоренко». Я читав і медичні, і кримінальні справи. Так ось: мене здивувало, що ні в одній лікарні, де проходив примусове лікування Григоренко, психіатри не призначали їй психотропних засобів.
— Тобто психіатри розуміли, що він здоровий?
— Звичайно! І це в ті роки! Причому на примусовому лікуванні. Ось вам показник того, що і радянські психіатри в більшості були насамперед лікарями, а не прислужниками влади.
— Тим не менш хтось писав висновку про те, що той же Григоренко потребує примусового лікування?
— Каральна психіатрія у нас, на жаль, існувала. Вона була сконцентрована насамперед у інституті Сербського в Москві. І пов’язана з ім’ям одіозного московського професора Данила Лунца.
— Якщо не помиляюся, професор носив погони полковника КДБ. Але іншим експертом у справі Григоренка був відомий психіатр Андрій Снєжнєвський.
— Лунц використовував для своїх гебешних цілей науковий напрямок, який у ті роки розробляв Снєжнєвський. У підсумку з ім’ям Снежневського виявилася пов’язана «каральна психіатрія», хоча сам він «каральних» діагнозів не ставив. Але в цілому, звичайно, тоді були великі, м’яко кажучи, непорозуміння з «каральною психіатрією». Ось чому зараз не можна ставити психіатрів у ситуацію, коли вони опиняться «вбудованими» в обойму карально-психіатричних законів. Сподіваюся, ми говоримо тільки про законопроект. Не можна допускати перетворення цього в закон.