Років 15 тому я, молода, тонка і дзвінка, працювала водієм тролейбуса…

1


Не погрожуй водієві тролейбуса!
Років 15 тому я, молода, тонка і дзвінка, працювала водієм тролейбуса. Машина ще не пішла з розряду розкіш, а маршрутки, як клас, ще не з’явилися.
І ось, зима, 6:30 ранку, промзона найсуворішого міста Росії. Робочий рейс, тролейбус битком настільки, що двері закривали вручну. Слизько, крадемося, машина-то важезна. З другорядної дороги блиснули фари, але я особливо і не напружилася, 4 смуги цілком дозволяють роз’їхатися, але, мабуть, чіткі пацанчіки на 9-ке так не вважали.
Я вже почала в кишеньку для громадського транспорту йти, підрізали. Природно, по гальмах, в салоні здавлений вдих і лайливі вигуки: «ти чо бл* робиш».
Ну, підрізали і підрізали, дебілів на дорозі куди більше, ніж усім здається і професія водія відмінно розвиває вміння моментально йти в дзен.
І, здавалося б, на цьому історія вичерпана, але чіткі пацанчіки розгледіли жінку за кермом і вирішили провчити «мавпу з гранатою» (до речі, дуже часта історія, подивився, а потім виліз права качати).
Підрізають ще раз, салон матюгнулся, вікна-то замерзлі, не видно, чому я така неадекватна за кермом, блокують тролейбус і четверо мужиків кулаками луплять по кабіні із закликом: «Виходь — поговоримо».
Поки я продумувала в голові, а що, власне, робити?
— зв’язку з диспетчером немає, місце глухе, рація не бере
— таранити? — я стільки не заробляю
— здати назад і… а куди, я на тролейбусі…
До кабіни постукали.
— Дочка, двері відчини.
Ну, відкрила.
Загалом, самий розумний, правильно оцінивши обстановку, рвонув по заметах до житла, решта троє розправили плечі і вирішили пояснити вийшов мужику «ху із ху» . А за ним вийшов весь салон роботяг. Били. Гнів пролетаріату, скажу я вам, дуже страшний. Коли все закінчилося і пролетаріат із задоволенням повернувся в салон:
— Дочка, поїхали, запізнюємося.
Я розвела руками: «А машина…».
Машину перевернули в замет, роботяги на роботу їдуть…