Олександр Коцюбинський (праворуч)
Внести поправки до статті 29 федерального закону «Про психіатрію», де йдеться про підстави для недобровільної госпіталізації, запропонував петербурзький парламент. За чинною нормою помістити пацієнта в психіатричну лікарню всупереч його бажанням можна, якщо він представляє небезпеку для себе або оточуючих». Депутати вважають, що треба думати про державу. Вони хочуть так: небезпека «для охоронюваних законом інтересів особистості, суспільства і держави». Як нова норма може вплинути на психічне здоров’я країни — пояснює керівник відділення биопсихосоциальной реабілітації психічно хворих НДІ імені Бехтєрєва професор Олександр Коцюбинський.
— Олександр Петрович, як же досі психіатрія існувала з таким формулюванням? Або вона лікарів і раніше не влаштовувала?
— Влаштовувала, хоча вона і недосконала. Бувають випадки, коли людина, з точки зору психіатра, хворий і потребує лікування, але він безпечний ні для себе, ні для оточуючих. Родичі терпимо ставляться до проявів його хвороби і госпіталізації він не потребує. Хоча може доставляти деякі незручності близьким, сусідам і знайомим. І тут, звичайно, є над чим подумати законодавцям. Наприклад — прийняти закон про недопущення заподіяння занепокоєння і вторгнення в приватне життя. Мова, зрозуміло, не про недобровільної госпіталізації, а про інших, суто адміністративні заходи впливу на того, хто заважає іншим людям спокійно жити.
— Але в статті закону, яку хочуть поправити, мова йде саме про недобровільної госпіталізації, коли пацієнт чинить опір.
— Закони про психіатрії повинні формулюватися психіатрами. А не людьми, які погано уявляють специфіку цієї професії і саме розуміння психічного розладу як такого. Люди з печерними, архаїчними уявленнями про психіатрії взагалі і про психічно хворих мислять, судять, вважають для себе можливим вносити зміни в складне питання: про організацію психіатричної допомоги, про турботу про психічно хворих з одного боку, і про суспільстві — з іншого. Мова йде про питання правових, медичних і гуманістичних. А вони намагаються простими ходами вирішувати важкі завдання, з якими фахівці працюють багато років.
— Так от вони і кажуть: слово «навколишні» треба б уточнити.
— Це не уточнення, а, навпаки, розмивання формулювання. Коли мова йде про конкретних людей — про самого хворого або тих, хто безпосередньо з ним контактує, «оточення», тут все чітко і ясно: права цих суб’єктів цілком визначені. Але що таке «держава» і «суспільство»? Які у них «інтереси»? Хіба вони десь юридично закріплені? Це чисто політичні категорії. Хто буде визначати порушення інтересів суспільства і держави? Поліція?
— Наприклад?
— Тобто поліція буде вирішувати питання про необхідність госпіталізації в психіатричну лікарню? Це нонсенс! Медичний питання не може вирішуватися іншими інстанціями, крім лікарських. А лікар не має права приймати рішення, ігноруючи хворого і виходячи з розпливчасто розуміється «інтересів держави і суспільства». Лікар повинен насамперед виходити з інтересів хворого і тих, хто з ним безпосередньо контактує.
Наша держава вже проходило історію каральної психіатрії. Коли психіатрія перебувала під тиском спецслужб і часто фактично виконувала їхні розпорядження. В ту пору контроль з боку суспільства за психіатрією не те що був слабким, а просто відсутній. Це призвело до того, що радянська психіатрія була виключена з Всесвітньої організації охорони здоров’я. Що, ми знову туди повернемося?
Запропоноване реформування правового статусу психічно хворих на практиці обов’язково призведе до колосального числа порушень прав людини.
Я вже не кажу про те, що у нас і так маса людей до психіатрів відноситься з обережністю. Стигматизація та самостигматизация — як психічно хворих, так і психіатрів — існують у всіх суспільствах, а в нашому — в дуже великій мірі. Якщо поправка буде прийнята, це ще більше віддалить людину від можливості звернутися за психіатричною допомогою. Тому що будь-який контакт з психіатром для людей стане чимось свідомо небезпечним.
— Припустимо, закон приймуть. І припустимо, поліція почне всіх, кого вважатиме за потрібне, возити в психлікарні…
— Далі психіатр буде дивитися, чи відповідає пацієнт нормі про недобровільної госпіталізації.
— Ось я якраз про це: лікар зрозуміє, що до нього потрапив чоловік, який не потребує лікування, і просто відправить його додому. Хіба не так?
— А якщо в статті закону буде норма про інтереси держави? Інтереси держави у нас представляють в такій ситуації, наприклад, поліція або прокуратура. І ось вони заявляють: цей чоловік небезпечний для держави. Тобто з точки зору не психіатричних, не медичних, а політичних причин він повинен перебувати у стаціонарі стільки, скільки вважатиме за потрібне прокурор або поліцейський. І це де-факто означатиме, що держава примушує психіатрів до порушення клятви Гіппократа.
Серед людей, навіть потребують психіатричної допомоги, дуже невелика частка тих, кого в народі називають божевільними. Більша частина — це працездатні, працюють люди з різного роду психіатричними — не психотичними! — проблемами. І от уявіть: поліція вимагає, щоб таку людину лікар примусово запроторив у лікарню. А якщо психіатр відмовиться, то де гарантія, що слідом його не звинуватять в «пособництві екстремізму», не заарештують, не почнуть шантажувати і погрожувати? Ви розумієте, що насправді тягне за собою ця законодавча ініціатива?
— Розумію, але мене більше лякає те, що ви сказали про стигматизації психіатрії та психічної хвороби. Люди, яким потрібна допомога, стануть ще сильніше боятися лікарів. І людина, наприклад, з важкою клінічною депресією піде не до психіатра, а до якого-небудь доморощенному «психоаналітика», і в результаті загине.
— Так, в цьому теж колосальна небезпека. Стигматизація психічних захворювань ще більше ускладнює перший контакт людини, яка дійсно потребує допомоги, з психіатром. Психіатри, яких влада перетворює в «пособників поліції», знову стають жупелом у руках якихось владних каральних структур. Це буде жахливо і для самих пацієнтів, і для психіатрії взагалі. Це дегуманізує і психіатрію, і соціум в цілому.
— Одного разу мені довелося звернутися за коментарем з приводу депресії до відомого в Петербурзі лікаря. Щоб він пояснив, що це хвороба, яку треба точно так само лікувати, як всі тілесні. Він вигукнув: «Нарешті-то хтось це сказав!» Але чому ж ви самі не пояснюєте це так, як інші лікарі пояснюють все про щеплення?
— Лікарі взагалі досить консервативні люди за своєю природою. І це, може бути, правильно для нашої професії. Психіатри теж відносяться не до самих революційних людям. Більше того: коли в психіатрії виникають революційні настрої, це призводить до появи «антипсихіатрії», так би я сказав. Наприклад, хтось заявляє, що психіатричні лікарні більше не потрібні. Що потрібно просто створити людині можливість для самовираження, і тоді, висловлюючи себе, він буде звільнятися від психотичних захворювань.
— Невже так говорили самі психіатри?
— Так, у різних країнах такі ідеї висловлювали й робили спроби їх втілення в життя. Це призводило лише до збільшення числа самогубств і вбивств. Це була катастрофа. «Революційно психіатричну», а по суті — антипсихиатрическую еру Європа вже пройшла. Але те, що в психіатрії революційність небезпечна, тепер не викликає сумнівів. Ось чому, повторюю, психіатри досить консервативні. Але такий закон, про який ви запитали, чи не викликає у мене нічого, крім «революційного збурення».
— Може бути, щоб люди не боялися йти до психіатрів, треба створити якусь систему ще, крім психдиспансерів і стаціонарів? А то через незнання люди бояться, що їх відразу поставлять на який-небудь облік і негайно оголосять недієздатними.
— У цьому напрямку багато чого робилося починаючи з 1990-х років. І дуже багато зроблено. Якщо порівнювати — це дві різні психіатрії. Це дві різні ступені диктату, який здійснюється психіатрією по відношенню до хворих. Різні правила комунікації між лікарем і пацієнтом. І зовсім інші правила постановки або непостановки на облік. У цьому відбулося і відбувається дуже велике пом’якшення, хоча і дуже повільно. Існують центри психічного здоров’я, центри психопрофілактики. Тобто установи, які дозволяють людині без постановки на облік отримати допомогу — і психотерапевтичну і психіатричну. У Петербурзі, у всякому випадку, є можливість зробити це без загрози якихось каральних заходів. Чому викликає подив, що саме в нашому місті виникла ідея фактичного відродження каральної психіатрії. Це повернення навіть не до вчорашнього, а до позавчерашнему дня.
— Мені дивно чути про каральної психіатрії від психіатра. За моїми спостереженнями, ваші колеги — лікарі, які більше за інших люблять і жаліють хворих.
— Так і є. Психіатр дійсно захищає інтереси пацієнта. З іншого боку, в деяких випадках доводиться враховувати ще й суспільні інтереси інших людей, тих самих оточуючих, в утриманні, на лікуванні, у комунікаціях з хворим. У психіатрів таке складне становище. Але гуманістична спрямованість психіатрії велика і в нашій країні.
Каральна психіатрія — це, звичайно, оксюморон, він може стати реальністю лише в рамках поліцейської антиутопії, якою був СРСР.
— Радянські психіатри, яких називають «карателями», під час війни йшли в концтабори зі своїми хворими.
— Я можу вам навести й інший приклад. Був такий генерал Петро Григоренко, може, знаєте…
— Якраз приклад каральної психіатрії 1960-х.
— Так, в його випадку мова йшла не про недобровільної госпіталізації, а про примусове лікування. Його поміщали в психіатричні лікарні практично безстроково. Вже на початку 1990-х років мені доводилося працювати в комісії по розгляду «справи Григоренко». Я читав і медичні, і кримінальні справи. Так ось: мене здивувало, що ні в одній лікарні, де проходив примусове лікування Григоренко, психіатри не призначали їй психотропних засобів.
— Тобто психіатри розуміли, що він здоровий?
— Звичайно! І це в ті роки! Причому на примусовому лікуванні. Ось вам показник того, що і радянські психіатри в більшості були насамперед лікарями, а не прислужниками влади.
— Тим не менш хтось писав висновку про те, що той же Григоренко потребує примусового лікування?
— Каральна психіатрія у нас, на жаль, існувала. Вона була сконцентрована насамперед у інституті Сербського в Москві. І пов’язана з ім’ям одіозного московського професора Данила Лунца.
— Якщо не помиляюся, професор носив погони полковника КДБ. Але іншим експертом у справі Григоренка був відомий психіатр Андрій Снєжнєвський.
— Лунц використовував для своїх гебешних цілей науковий напрямок, який у ті роки розробляв Снєжнєвський. У підсумку з ім’ям Снежневського виявилася пов’язана «каральна психіатрія», хоча сам він «каральних» діагнозів не ставив. Але в цілому, звичайно, тоді були великі, м’яко кажучи, непорозуміння з «каральною психіатрією». Ось чому зараз не можна ставити психіатрів у ситуацію, коли вони опиняться «вбудованими» в обойму карально-психіатричних законів. Сподіваюся, ми говоримо тільки про законопроект. Не можна допускати перетворення цього в закон.
