Дмитро Лекух
На Україні зараз по-справжньому весело. Вибори.
Діючий голова території Порошенко завзято по ній переміщається, агітуючи за себе спеціально звезене на передвиборні заходи населення. За ним ще більш весело, з жартами і примовками, переміщується інша частина населення з плюшевими свинками, вимогами показати обіцяні «відрубані руки» тубільних корупціонерів і плакатиками «ганьба». Офіційно це називається «Україна обирає своє майбутнє»: правда, велика частина населення, судячи навіть з «придворної соціології» провідних кандидатів, з цим якось не дуже згодна.
І людей зрозуміти в принципі можна: у цій пропонованої картинці майбутнього» вони бачать багато. Порошенко, «повертає» Крим. Інститут національної пам’яті, який повертає велику українську історію безпосередньо з часів будували Месопотамію протоукров. Коломойського, повертається на батьківщину. Не бачить в цій картинці населення тільки самих себе: воно там не особливо потрібно.
Вже прямо зараз, згідно офіційної української ж статистикою, батрачити на «сезонні роботи» як на захід, так і на схід виїжджає близько дев’яти мільйонів чоловік в рік. Що, на секундочку, майже половина працездатного населення країни. Причому це відбувається не просто при потуранні, а чи не в результаті цілеспрямованої політики переизбираемых в даний час тубільних влади, про що вони й самі з видимим задоволенням говорять.
У світлі складається на Україні ситуації виглядає цілком адекватною і прагматичної економічна політика відповідних як російських, так і європейських структур.
До прикладу, в минулий вівторок на недалеких турецьких берегах була проведена чисто технічна операція, яку профільні фахівці досить поетично (інженерам це теж не чуже) називають «надводний захльост». Дві морські секції споруджуваного газопроводу «Турецький потік» загальною вагою близько 409 тонн були підняті з дна на спеціальну конструкцію над водою.
Після чого була проведена зварювання, фахівці ретельно перевірили зварний шов — і повернули завершену нитку на морське дно, на глибину тридцять два метри.
На російському березі дану технічну операцію вже провели на обох нитках у січні-лютому поточного року.
Це означає одну просту річ: комплекс складних інженерних робіт по створенню газопровідної системи в Чорному морі тепер вже офіційно закінчено. І в ході цих робіт з’єднаний ділянку «Турецького потоку», що примикає до берегів Росії у курортній Анапи, з прийомним терміналом біля населеного пункту Кыйыкей в турецькому регіоні Фракія. «Компресорна станція «Руська», яка забезпечить необхідний тиск для транспортування газу по Чорному морю, а також ділянка берегового примикання в Росії повністю готові до початку експлуатації», — заявили з цього приводу в Turkstream, компанії — оператора проекту.
Нагадаємо, що роботи з укладання морської частини газопроводу закінчені ще 19 листопада минулого року. Команду на зварювання завершального стику тоді, до речі, особисто давали президенти Росії і Туреччини Володимир Путін і Реджеп Таїп Ердоган.
Що це означає в реальності?
Темриѕ fugit. «Час біжить», в сенсі. Поки над територією України весело літають туди-сюди плюшеві свинки і коктейлі Молотова, її сусіди нудно і буденно виконують заплановане «в залізі». А потім раптом «несподівано», крізь віртуально намальоване майбутнє, починають проступати то Кримський міст, то нитки «турецьких потоків», то портова інфраструктура на Чорному і Балтійському морях, то «Ямал СПГ», то «Північний потік — 2». І Україна в економічному розумінні стає на величезному Євразійському континенті по-справжньому незалежною. У сенсі — від її існування в самих різних сферах людської діяльності на континенті починає залежати ніщо.
Це зовсім не «віддалені історичні перспективи». Все відбувається, що називається, безпосередньо тут і зараз: ті ж нові газопроводи, які (як ми читали роками) «ніколи не побудують», починають фактичну роботу вже в поточному, 2019 році.
Зовсім недовго залишилося.
І чим би не закінчилася «перманентна українська революція», незалежно від її результату майбутнє цієї території за фактом виглядає досить сумно. Бо навіть при найбільш радикально оптимістичних для неї сценарії розвитку подій — типу раптового включення України до складу Російської Федерації або ЄС — транспортні потоки (далеко не тільки газові) все одно тепер підуть в обхід: занадто багато грошей сусідів у це господарство вкладено. І втрачати їх тепер ніхто не захоче.
Та й було б заради чого.
У складній економічній конфігурації максимум, який міг би бути запропонований «молодої європейської демократії» як російськими, так і європейцями, — це щось типу «європейської Аргентини». Тієї самої сільськогосподарської наддержави», про перспективи якої їм так довго товкмачили американці.
Але є одна невелика проблема: у сусідів — що ЄС, що в Росії є ще і своє сільське господарство і, відповідно, свої сільгоспвиробники.
Тому хто б не переміг в «гібридної революційної боротьби», програв і так зрозумілий. І загалом, судячи з усього, заздалегідь призначений: це — український народ.
