Жалісливий Василь Павлович збивав з пантелику сусідських дружин по дачі

1


У дачному селищі його всі вважали добрим і лагідним, поважним. Ще здалеку, побачивши знайомого, він привітно махав рукою. На його круглому, з приплюснутим носом обличчі з’являлася м’яка, душевна посмішка. — Здрастуй, Іванівно! — розтягуючи слова, говорив він, не перестаючи помахувати рукою. Потім пальцями все повільніше і повільніше, і нарешті рука безсило опустилась. — Все хлопочешь… — Та як же не поратись, Василь Павлович,— зупиняючись біля паркану, за яким стояв сусід, відповідала Іванівна, опускаючи важке цебро. — Сім’я-то, слава тобі, шість ротів. Кожного нагодувати, напоїти треба… — Кожного нагодувати, напоїти, — в тон їй казав Василь Павлович.— А ти все ж бережи себе, мати. — Так адже як же берегти-то… — А так ось і бережи. Ти одна. Подумай, а ну захворієш. Пропадуть без тебе. — Ой, і не кажіть, Василь Павлович. Під Новий рік захворала, так адже весь свято пішов прахом. Ні пирога тобі спекти, ні холодцю зварити. В інших веселощі, а в нашому будинку туга. Гаразд хоч ялинку нарядили… — Ось я тобі про то і кажу. Бережи себе. — Та як тут збережеш… Потихеньку, помаленечку. Не поспішай. Он скільки навантажила, або мужика в будинку немає? — На роботі він. — Ну і що, по дорозі може захопити, щоб самій не надриватися. Ha-ко, поїж яблучко. Такого ґатунку у вас немає. Ранній, — і простягав їй воскової жовтизни яблуко. Йшла Іванівна, несучи в серце ласкаве, лагідне тепло, думаючи про сусіда: «Ось є ж милі люди. Ну що я йому? Ніхто. А ось знайшов турботливе слово. Пошкодував. А мій разлюбезный хоч би раз приголубил. Прийде з роботи, наїсться і в телевізор уткнется. Ніби він тільки один і працює. Ніби я з шкіри не лізу, лише б все добре: і дешевше, і посытнее. Та й по господарству управься… Он люди зі сторони і те помічають, жаліють». Чим більше вона думала про себе, тим більше нагніталася образа на чоловіка, на дітей, які теж мало бережуть її, і до того часу, коли приходив з роботи чоловік, Іванівна вже доходила до тієї точки, коли потрібно лише одне неточне слово, щоб вся гіркота і образа, як із цебра, ринули назовні. — Що я, проклята, чи що! — кричала Іванівна, розмазуючи по исхудалому особі дрібні злі сльози. — Б’юся, б’юся, а всі нехороша! Тільки докори і чую! — Так хто ж тебе дорікає-то? — здивовано запитував Микола, чоловік. — Чи я не знаю, як тобі дістається? Але ж і я не сиджу склавши руки. Або я не намагаюся? Ось почекай, прогресивку отримаю, плаття купиш собі. — На що мені сукню? Ніби гостям ходжу. Вже й забула, як і ходити. У Васьки черевиків немає. На Нюрке пальтечко обносилося. А дівка вже велика. Соромно, каже, мені, мама, я в десятому класі. — Ну що ж, купимо і їй. Тут головне, щоб ти не розбудовувалася. А воно налагодиться. Ось корова отелилася. Бичка потримаємо і, дивись, на всю зиму себе м’ясом забезпечимо. Нюра десятий клас кінчить, піде працювати. Легше стане. Налагодиться… Мені теж нелегко… — Він обнімав його, пригортав до себе. І вона затихала, і вже шкодувала чоловіка. Мужику сорок років, а сивини хоч відбавляй і з особи схуд. І вже не розуміла, чого накинулася на чоловіка. А Василь Павлович у цей час стояв на своїй ділянці біля іншого боку паркану і привітно говорив молоденькою сусідкою, яка нещодавно приїхала з міста на дачу: — Не бережеш себе. Молоденька, гарна, ти вже намагайся поменше. Встигнеш. — Та я нічого, я не втомлююся. Мені навіть радісно. У місті дим, тіснота, а тут добре. — Ну-ну, дивись сама, адже я тільки одного хочу, щоб поберегла себе. Попрацювала, і вистачить. Що ти одна-то? «Може, і вірно вистачить», — думає молоденька й озирається. Роботи багато, прополювати і прополювати суницю, а свекровка сидить на ганочку, дивиться на неї і, напевно, сміється, що її синок знайшов таку простеньку, яку що не застав зробити, все зробить. — Відпочинь. Ha-ко, з’їж яблучко, — каже ласкаво Василь Павлович і простягає їй поверх паркану яблуко. — Поїж, відпочинь… Ділянка Василя Павловича обтиснутий сусідами з чотирьох сторін. З двома поговорив, залишилося ще двох пошкодувати.