Так вже вийшло, що саме на березневі дні випадає занадто багато трагічних роковин. І це якщо не заглиблюватися в історію, а взяти події за останній, порівняно невеликий відрізок часу.
15 березня 2011 року. У цей день світ почув про масові заворушення в Сирії, що почалися з міста Дараа. З самого початку тих подій антиурядові демонстрації перетворилися в погроми і пожежі. Будь-яка влада змушена була відреагувати на це єдиним чином — дати наказ поліції припинити безлади.
Але спочатку громадськості все підносили так, ніби злий «сирійський режим» застосовує силу проти абсолютно мирних демонстрантів. Ця брехня укупі з подальшою підтримкою Заходом і його арабськими союзниками сирійської опозиції, постачанням її зброєю і перетворенням в «опозицію», в збройні терористичні угрупування, що призвела до тяжких наслідків, від яких країна страждає вже вісім років.
У той же самий час, поки в Сирії Захід породжував кровопролитну війну, в іншій арабській країні, Лівія (Лівійської Джамахірії, як вона тоді називалася) війна вже палахкотіла щосили, розв’язана тими ж самими руками. Спочатку це був конфлікт між західною і східною частиною країни, між Тріполі і Бенгазі. Лідер Джамахірії Муаммар аль-Каддафі, здавалося б, зумів переломити хід війни в свою користь і звільнити від заколотників більшу частину країни. Але тут настав цей день — 17 березня 2011 року, коли через Раду Безпеки ООН США зуміли протягнути антілівійскую резолюцію. І вже 19 березня почалися бомбардування Лівії силами НАТО. Першими у цій справі виявили завзяття навіть не американці, а французи.
Не можна не сказати, взагалі-то, що резолюція, прийнята Радбезом ООН, не передбачала варварських авіанальотів. Мова в ній йшла про створення над Лівією безпольотної зони. Тобто лівійської авіації було заборонено літати над своєю ж власною країною. Необхідність цієї резолюції Вашингтон і його західні союзники пояснювали захистом цивільного населення.
Згодом в Росії скажуть, що США і НАТО обдурили весь світ, і це дійсно так. Правда, атмосфера тих днів навколо Лівії була такою, що навіть пересічний громадянин, так чи інакше стежив за ситуацією, розумів, чим обернеться прийняття радою безпеки резолюції про безпольотну зону. Гаразд, приймемо на віру — російські влади були обдурені, недозрозуміли небезпеки і тому лише утрималися при голосуванні, а не скористалися правом вето…
Втім, якщо для бомбардувань Лівії Вашингтон все ж захотів прикритися хоч якимось документом від імені РБ ООН, так було не завжди. Ще одна березнева річниця — напад США і Британії на Ірак в 2003 році. Операція під назвою «Іракська свобода» почалася 20 березня.
Всі війни останніх десятиліть, розв’язані Вашингтоном, злочинні, але іракська серед всіх згаданих — найкровопролитніша. Дані про її жертви різняться, але в будь-якому випадку мова йде про сотні тисяч загиблих. А тодішній держсекретар США Колін Пауелл, який виступав в Радбезі ООН з пробіркою в руках, що символізувало іракську зброю масового ураження і спирався на «неточні» (як він потім сказав) дані, став своєрідним символом брехні і лицемірства. Тепер, як тільки черговий представник США починає надмірно емоційно приводити «докази звірств чергового режиму», мимоволі пригадується та сама горезвісна пробірка.
У іракської війни є ще одна особливість — крові було пролито стільки, що навіть в самому Вашингтоні були змушені визнати її «помилкою». Від представників американської влади іноді навіть можна почути тихі слова покаяння, — втім, перебиваемые словесним «шумом» про боротьбу за демократію.
У цій брудній справі вимазалися не всі країни НАТО — деякі (наприклад, Франція) вважали за краще утриматися від участі і навіть засудити Вашингтон. «Іракська свобода» була війною окремих членів НАТО, а не всього блоку. На відміну від ще однієї, підлою і цинічною, яка велася від імені альянсу і за яку Захід так і не поспішає каятися, а, навпаки, продовжує нові цинічні кроки, щоб обілити себе за попередні злочини.
Мова йде про варварському нападі, з часів якого минуло 20 років: 24 березня 1999 року літаки НАТО скинули перші бомби на мирні міста Югославії. Це була широкомасштабна агресія щодо європейської країни, порівнянна зі злочинами гітлерівців. Вона тривала 78 днів і призвела до загибелі тисяч мирних громадян і поранення десятків тисяч.
Всі ці війни відрізняє та особливість, що вони засновані цілком і повністю на брехні, яка покликана зіграти на емоціях простого обивателя і виправдати дії нападників. Агресія проти Югославії стала першою в цій серії воєн новітнього часу. З тих пір схема не особливо змінюється: вибирається країна-жертва, її лідер оголошується «ворогом людства», людству пред’являють серію «доказів» його уявних «злочинів», після чого стосовно країни слідують або прямі, або непрямі військові дії.
По відношенню до сербів на Заході триває агресія, тільки вже іншими шляхами. Одним із знарядь натовських агресорів стало судилище в Гаазі. Те саме судилище, в катівнях якого загинув президент Югославії Слободан Мілошевич (до речі, це сталося теж у березні, 11 березня 2006 року).
Здавалося б, Гаазький трибунал вже припинив своє існування. Замість нього став діяти Міжнародний залишковий механізм для кримінальних трибуналів. Але суть цього органу не змінилася, і буквально днями ми стали свідками чергового акту упередженості саме до сербів.
Один з найбільш відомих підсудних трибуналу, колишній лідер боснійських сербів Радован Караджич був засуджений 20 березня до довічного ув’язнення. Цей вирок пролунав у відповідь на апеляцію захисту Караджича на рішення Гаазького суду від 24 березня 2016 року. Тоді його засудили до 40 років в’язниці. Тепер той вирок визнаний недостатньо жорстким і замінений на більш суворий.
Тоді, в 2016 році, багато відзначали певний символізм у тому, що вирок одному з сербських обвинувачених винесено точно в річницю натовської агресії проти Югославії (хоча Караджич був дійовою особою саме того протистояння). І ось йому винесено більш жорстокий вирок якраз напередодні сумного «ювілею» — двадцятиріччя того самого нападу.
Це не схоже на випадковий збіг. В цю круглу дату в світі згадують події 1999 року і непривабливу роль НАТО в них. А вирок Караджичу — привід «перебити» ці спогади розмовами про «злодіяння» сербів. Саме серби були оголошені ледь не єдиною винною стороною, хоча насправді вони є найбільш постраждалою стороною.
Замучивши смерть у гаазьких катівнях президента Слободана Мілошевича, винісши настільки жорстокий вирок 73-річному Радовану Караджичу, продовжуючи знущатися у в’язниці над страждає від важких хвороб сербським генералом Ратко Младичем, Захід вуалює власні злочини проти Югославії. Злочини, які почалися навіть не 24 березня 1999 року, а набагато раніше. Просто цей день став тим днем, коли нахабно, безцеремонно на очах усього людства було розтоптане міжнародне право.
Якщо говорити про Сербії, то треба згадати ще одну сумну річницю. 17 березня 2004 року в Косово — краї, який до того часу вже був грубо отторжен у Сербії, почалися антисербські погроми. Ці події 15-річної давнини навіть отримали назву «Кришталева ніч Косово». Вони стали прямим наслідком агресії НАТО проти Югославії, що призвела до насильницької окупації Косово і виведення звідти сербської армії. Тисячі сербів після цих погромів змушені були тікати зі своїх будинків під натиском підтримуваних Заходом албанських терористів.
І все ж є березнева річниця, яка викликає не горе, а радість. Хоча це, як співається у відомій пісні, «радість зі сльозами на очах». Мова про річницю «російської весни».
18 березня 2014 року Крим остаточно повернувся в рідну гавань — в Росію. Звідки ж сльози на очах? Півострів повернувся не просто так, а після того, як кримчани відмовилися визнати державний переворот на Україні. Сам же переворот спричинив за собою тяжкі наслідки, які доведеться розсьорбувати ще довго. Придушення опору в Харкові, страшні жертви, понесені повсталим Донбасом, — про це теж треба пам’ятати, радіючи з приводу Криму.
Але півострів тепер є невід’ємною частиною Росії, що вже п’ять років викликає антиросійську істерію на Заході. І коли хтось у черговий раз говорить про «анексію», про «окупації», та й взагалі про «агресивності» Росії, нібито «напала» на Україну, варто сказати страшне слово «Косово». І додати: «Лівія», «Ірак»… А коли хтось замовить слово про нещасний Сенцове або про українських моряків, які порушили російський кордон, варто назвати імена Мілошевича, Караджича, Младича. І додати: «Хусейн», «Каддафі»… Це не заткне обвинувачів, але, бути може, когось змусить задуматися.
Автор:Олена Громова
