Стою в пробці. У сусідній машині сидить середніх років фарбована блондинка. Вікно у неї відкрито. Тому чую дзвінок телефону десь у неї в сумочці. Вона бере трубку:
— Так, зая. Що??? Ну як же ти, мій зайчик, туди потрапив?! Точно ногу зламав? Золотко моє, дуже болить, так? Ти в якій лікарні? Я тільки на роботу зараз заскочу, шефу все поясню і спробую відпроситися!
Слухає відповідь і кілька разів схлипує. Потім продовжує:
— А у тебе ніжка вже в гіпсі, так? Котик, хороший мій, ну давай я приїду! На таксі доберешся? Що? Та яка дача, рідний мій! Взагалі забудь щас про це! Плювати на цю дурну дачу! Ми з мамою потім все там самі накопаємо і посадимо. Ти про себе думай, котик мій! Бідолаха… Та як же ти так? Ноженьку зламав… Що? Ах ти мій хороший! Звичайно! Ще як люблю! Ти в мене найкращий, мій золотий! Що? Ще як розцілую! Ти тільки обережно! Гаразд? Так. Поки-поки!
Відключається. Тут же дзвонить знову.
— Мама? Уявляєш, мій козлин ногу зламав!!! Урод кінчений! Ну яка тепер дача?? Хто буде грядки копати? А дерева обрізати? Мама, я зла, як мегера! Вбила б його! Гаразд, я під’їжджаю до роботи, у нас щас з дівчатками невеликий сабантуйчик, пам’ятаєш? Відзначаємо Машкины іменини. Поки! Подзвоню ще!
(с)
