Внесок Примакова в розвал СРСР

2

Фото: Як троцькізм ліквідував держава Леніна і Сталіна? Що пов’язує Комінтерн, міжнародний відділ ЦК і КДБ? При чому тут Питовранов, Андропов і Примаков?

Відомий радянський дипломат і арабіст В’ячеслав Матузов відкриває завісу таємниці головною XX століття.
Вклад Примакова в развал СССР
В’ячеслав Матузов
— Якими питаннями ви займалися в міжнародному відділі ЦК КПРС?
— Мій робочий день починався о 9 ранку. Перші 2-3 години я читав шифротелеграмми в спеціальній кімнаті. Мені виносили все, що стосувалося моєї тематики, з ГРУ, Генштабу, МЗС і КДБ. У кожному посольстві відомства мали своїх шифрувальників. Люди працювали високопрофесійні.
Я з 1974 по 1988 рік займався Ліваном. В ці роки там йшла громадянська війна, і в її епіцентрі опинилися ті партії, з якими КПРС співпрацювала. Наприклад, Ліванська комуністична партія, Прогресивно-соціалістична партія на чолі з Камалем Джумблатом, а після 1977 року — на чолі з його сином Валідом Джумблатом. Плюс в зону моєї відповідальності входили відносини з палестинськими партіями. З Ясіром Арафатом та іншими політиками, що входять в Організацію визволення Палестини (ОВП).
КПРС часто звинувачували в підтримці терористів, але це неправда. Ми жорстко дотримувалися грань між терористами і національно-патріотичними силами, які боролися проти імперіалізму. Якщо найменша палестинська організація була помічена в збройних акціях проти цивільного (мирного) населення, вона автоматично виводилася не тільки за межі надання допомоги, а взагалі за рамки контактів. Таких організацій було багато.
Були і ті, хто обіцяли СРСР відмовитися від терористичних методів. Зокрема, ми прийняли вибачення та запевнення керівництва Народного фронту звільнення Палестини в особі Жоржа Хабаша, що вони ніколи не будуть займатися терористичною діяльністю. Після чого їм були виділені стипендії на навчання у радянських навчальних закладах. Пам’ятаю, як у членів Політбюро брови злетіли вгору, коли серед студентів Університету дружби народів виявилася Лейла Халед. Тоді було прийнято рішення перевести її в Київський медичний інститут. Минулі теракти, здійснені Народним фронтом, впливали на клімат відносин СРСР з цією організацією. Однак їх представник Абу Алі Мустафа був членом виконкому ООП, як і Махмуд Аббас від «Фатха». Ми ставилися до фронту як до складової частини ООП, але уважно стежили, щоб не було рецидивів тероризму.
Відносини з комуністичними партіями здійснювалися через Комітет солідарності, впливових міжнародних організацій по тим часам організацію. На жаль, зараз ми не бачимо таких громадських організацій, які б служили бічними структурами і доповнювали дипломатичні відомства. Роль громадськості у сучасній Росії зведена до незрозумілих зустрічей у Володимирі і на Селігері. Це біда.
У нас в міжнародному відділі робота велася на серйозному рівні. Досить сказати, що таджицький письменник Мірзо Турсун-заде був керівником Комітету солідарності. А реальну роботу вів Олександр Дзасохов. У Дзасохова були відповідальні за різні напрямки: один — за арабське, а інший — за африканське. При ньому був і відповідальний секретар із загальних питань. В різні часи там працювали різні люди. Робота на землі здійснювалася через структурований апарат, в якому були представлені всі відомства. Це дозволяло людям, які перебували на партійній верхівці, оглядатися і визначати загальний напрямок.
Адже якщо віддати всі представникам КДБ, ГРУ або людям з загальним освітою, які не мають до них відношення, система не змогла б працювати ефективно. Потрібна була вивірена політична лінія. Тому у нас був сектор по роботі з громадськими організаціями. Одна людина в ньому відповідав за Комітет солідарності, інший — за Комітет світу і т. д. Все було структуровано.
— А як фінансувалися компартії?
— На кожну братську партію був свій бюджет. Гроші за нинішніми розцінками невеликі — заробіток одного олігарха за місяць. Припустимо, ліванської компартії виділяли спочатку за $ 200 тисяч на рік, потім підняли до $ 300 тисяч. У нас у відділі був чоловік, який контролював сейф з готівкою. Приїжджав до нього співробітник КДБ з портфелем, забирав суму, яку потім передавали через резидента, що розподіляв гроші під розписку.
Коли ми приїжджали в країну, нас з обіймами зустрічав посол. Але повсякденно співробітників міжнародного відділу ЦК опікали хлопці зі спецслужб.
— Виходить, що участь ГРУ було мінімальним?
— Участь ГРУ було суто теоретичним. Військова розвідка займалася аналітикою, наприклад, палестинського руху опору. А контакти з Арафатом йшли через Комітет солідарності, де сидів полковник з КДБ (Перше головне управління) Лев Баусин. Він відповідав у Комітеті солідарності за зв’язки з ООП. У нас з усіма складалися дружні відносини. Військові вирішували свої завдання. Були розумні, талановиті, сильні аналітики. Куди вони всі поділися? Вік, напевно. Багато з них були старші за мене…
З розвалом СРСР система ГРУ зазнала розгрому. Головне розвідувальне управління перетворили в управління Генштабу. Статус, ставки і роль відомства знизили. У часи Петра Ивашутина ГРУ було впливовою структурою, мала право виходу на перше обличчя зі своєю інформацією та аналітикою. Після відходу Ивашутина в 1987 році все пішло по похилій.
— В ЦК КПРС діяла ефективна система прийняття рішень, іменована деякими експертами як партійна розвідка. Коли і чому ця система почала давати збої?
— На мій погляд, партійної розвідки як такої не існувало, зате існувала розвідка Комінтерну. Сталін прикрив структуру Комінтерну 15 травня 1943 року. На його основі в 1947 році було створено Комуністичне інформаційне бюро, яке ліквідували після XX з’їзду КПРС в 1956 році. Після кадри Комінтерну перекочували в міжнародний відділ ЦК КПРС. Приміром, коминтерновцем був завідувач міжнародним відділом Борис Пономарьов. Працював у нас і Григорій Шумейко з Комінтерну. Методи Комінтерну збереглися і використовувалися на партійній основі.
Ось сьогодні кажуть, що керівником партійної розвідки нібито був Василь Кузнєцов. Це нереально. Ви можете собі уявити, щоб Юрій Андропов кому б то не було дозволив контролювати спецслужби?
— Тим не менш Кузнєцов був вагомою фігурою…
— Так, він був почесним людиною, кандидатом у члени Політбюро. Підміняв іноді голови Верховної Ради, коли той хворів або їхав у відрядження. Креслохранитель. Функцій у нього ніяких не було. Ніколи Кузнєцов не контактував з братніми компартиями.
Тобто не було партійної розвідки, у всякому разі, її не було в 1966 році, коли я, ще будучи студентом, контактував з міжнародним відділом ЦК. Однак апарат ЦК дуже тісно співпрацював з Першим головним управлінням (ПГУ) КДБ — це однозначний факт. Повна смичка з ПГУ.
Хоча після хрущовських часів існував негласний закон, що забороняв КДБ стежити за працівниками ЦК і добувати будь-яку інформацію в апараті ЦК. Більше того, їм було доручено надавати ЦК всіляке сприяння. У Леоніда Брежнєва було відчуття, що КДБ на якомусь етапі може скористатися владою, щоб ліквідувати партійну верхівку.
Сама партійна система не розпадалася ніколи. Зверніть увагу на того ж Олександра Дзасохова, який був найближчим другом Євгена Примакова. Залишаючись відповідальним секретарем, він спочатку поїхав послом в Дамаск, потім став секретарем Північно-Осетинського обкому КПРС, а напередодні розвалу СРСР — членом Політбюро. В результаті зміни керівництва, яку проводив Михайло Горбачов, членами Політбюро ставали люди, далекі від партійної роботи. Примаков і Дзасохов ніякого відношення до партії не мали.
Я Примакова знав з 1970 року. Тоді я приїхав в Ліван, де він був кореспондентом газети «Правда». Виявилося, що мій керівник в міжнародному відділі талановитий арабіст Вадим Румянцев і Примаков разом вчилися і були друзями. Так мене підключили до цієї компашці, в якій ми вечорами пили чай (посміхається). Мені було 33 роки. Ми добре один одного знали.
Я вважаю, що центральною фігурою, яка здійснювала перехід від «перебудови» до перестрілки і нинішній ситуації, був Євген Максимович. Вважаю, що Борис Єльцин і Горбачов були людьми другорядного плану. Це була зовнішня картина. А реальний механізм, який контролював весь процес — до перебудови, перебудову і після перебудови, коли формувалися всякі австрійські інституції, був зав’язаний на Примакова та інших спадкоємців плану Андропова.
— Говорячи про австрійських інститутах, ви маєте на увазі центри, куди поїхали вчитися Анатолій Чубайс і вся команда майбутніх младореформаторів?
— Так. Ці ж сили створили ленінградський центр, куди вони перекинули генерал-майора Олега Калугіна, який в ПГУ керував відділом США і Канади, а також був начальником зовнішньої контррозвідки ПГУ.
Це було пов’язано не стільки з Примаковим, скільки з Андроповим. Коли я прийшов у 1966 році в апарат, Андропов ще завідував відділом ЦК по роботі з соціалістичними країнами. У 1967 році він став головою КДБ, не маючи статусу члена ЦК і члена Політбюро. Так само, як і Андрій Громико.
Наш начальник Пономарьов був вище за статусом, був кандидатом у члени Політбюро, секретарем ЦК і керував усіма міжнародними зв’язками. Кандидат в члени Політбюро і член Політбюро — теж різниця велика: маєш право слухати, але не маєш права голосувати.
З призначенням Андропова незабаром змінився і сам статус голови КДБ, оскільки в постхрущевский період Брежнєв був дуже акуратний і не дозволяв спецслужбам тяжіти над партійним апаратом. Глава КДБ тепер став членом Політбюро. Підвищився і статус Громико. А статус міжнародного відділу впав. Хоча потім були якісь рецидиви, довго тривала агонія… До останнього дня міжнародний відділ намагався довести МЗС СРСР, що він ближче до тіла керівника.
— Була сильна конкуренція?
— Дуже сильна. Відносини між Пономарьовим і Громико були напружені до межі… Хто першим вихопить інформацію і першим напише записку в Політбюро. Вважаю, що будучи членом Політбюро, Громико розпорядженні інформацією з усіх відомств — з КДБ, ГРУ, Генштабу.
На стіл члена Політбюро лягало все, що передавалося через закриті шифри. До речі, не у кожного члена Політбюро був доступ для прочитання всієї інформації, яка призначалася для 2-3 членів, а іноді і просто для одного.
— Ви працювали за Брежнєва, Андропова, Черненка і Горбачова. З Брежнєвим зрозуміло. А як змінювалося ставлення інших радянських лідерів до керівної ролі партії?
— Динаміка йшла непомітно. Вже в даний час, володіючи інформацією, яка з’являється в інтернеті і на телебаченні, можна скласти загальну картину. Наприклад, коли Олександр Ципко, якого ніхто не сприймав в ЦК як серйозного працівника, зараз каже, що він перебував під особистою опікою Андропова і готував для нього закриті документи, що Андропов не залишав в архівах КДБ.
КДБ був системою, яка не дозволяла відхилятися від генеральної лінії. Андропов, сам створюючи цю систему, розумів, що якщо інформація потрапляє в неї, то вона автоматично стає надбанням багатьох працівників, які можуть бути незадоволені тією чи іншою політичною позицією керівництва.
Тому подальші зміни («перебудова») здійснювалися не на базі КДБ, а з допомогою КДБ, але за рамками КДБ. Звідки з’явився Примаков? Це не система КДБ. Він з бічних відростків, які створив Андропов, будучи вже головою КДБ і членом Політбюро. Директор Інституту США і Канади Георгій Арбатов, директор ІСЕМВ Миколай Іноземцев, директор Інституту сходознавства Бободжан Гафуров (Про приналежність Гафурова до системи КДБ В’ячеславу Матузову нічого не відомо. — EADaily)…
Це були паралельні структури, які дублювали КДБ. Зовні вони працювали у зв’язці з партійним апаратом. Але в реальності ці інститути були настільки сильними, перебуваючи під заступництвом Андропова, що вплив на них керівних відділів ЦК дорівнювало нулю.
Я тоді і не підозрював про це. Мені довелося впасти в немилість до Примакову саме через незнання. Коли Примаков очолив в 1977 році Інститут сходознавства, йому тут же дали статус члена ЦК, тобто недоторканність. До речі, Іноземцев був дуже талановитою людиною. Ми удвох літали на 40 днів з дня вбивства Камаля Джумблата. Спілкувалися з ним 7 днів в Бейруті. Справив сильне враження.
— Інтелектуал?
— Дуже сильний. З колосальним життєвим досвідом, учасник Великої Вітчизняної війни, був нагороджений чотирма бойовими орденами. Стриманий, жодного зайвого слова і навіть руху бровами. Це була вишколена публіка, що дозволяло їй не засвітитися.
Ціпко говорить правду, коли згадує Андропова, який не дозволяв йому направляти в архів КДБ записки. Останній раз я зустрів Ціпко у Вашингтоні, коли в 1990 році працював радником посольства. Тоді ЦК вже впав, там нікого не було. Всю шифропереписку заборонили посилати в ЦК ще в кінці 1988 року.
— Виходить, що Горбачов просто добивав систему?
— Горбачов — це ганчірка, пішак, взагалі ніщо. За розпадом СРСР стояли спадкоємці Андропова. Тобто були створені умови переходу від тієї системи, у якій ми жили, до західним зразком.
— Навіщо їм знадобилося знищувати країну?
— Розповім вам у відповідь невелику історію з життя. У жовтні 1974 року, коли я був в Лівані, працював на посаді першого секретаря посольства, у мене померла мати. Я полетів в Новосибірськ на похорон. На зворотному шляху я подзвонив Вадиму Румянцеву, якого тоді зробили заступником завідувача в ЦК. Він покликав до себе. В гостях у нього були Примаков з дружиною… А тоді Примаков був членом редколегії газети «Правда».
Що таке газета «Правда» в ті роки? Якщо з’являлася маленька негативна замітка про чиновника, то його відразу знімали з посади. Раптом я чую від Примакова: «Соціалістична система себе віджила. Треба від неї відходити і починати жити як на Заході».
І тут я вступаю в суперечку з Євгеном Македоновичем. В ті роки у нього було таке по батькові… Коли я в 1975 році приїхав до Примакову, він сказав мені: «Слава, клич мене тепер Євген Максимович».
— Він поміняв по батькові?
— Так, це унікальна річ в його біографії. Особистість Примакова законспірована до межі і донині. Я вважаю, що він був головною діючою фігурою, яка завершила план Андропова з перебудови Радянського Союзу. Говорячи простою мовою, Примаков був наглядачем за процесом — всі ці роки.
Повертаючись до нашого з Примаковим спору. Привожу йому приклади з історії СРСР… Громадянська війна закінчується в 1922 році. Країна в руїні. Через 7 років починається індустріалізація, і вже до 1939 році, напередодні Другої світової війни, СРСР зустрічає її, маючи промисловість, сільське господарство, політичну волю керівництва і найголовніше — було населення. Моя бабуся по матері згадувала, як вони жили до Великої Вітчизняної війни: полки були заповнені товарами, продукти харчування коштували дешево, соціально облаштована життя, був розквіт економіки. Це були барвисті спогади. І про це сьогодні ніхто не говорить: офіційно вся інформація спотворюється і знищується, а люди, які це бачили своїми очима, поступово йдуть з життя. У 1941-1945 рр. півкраїни евакуювали в Сибір. Я це пам’ятаю, сам тоді жив у Сибіру. А в 1945-1955 роках вже відбувалося розвиток ракетної промисловості. Тоді в ході дискусії Євген Македонович подивився на мене звіром.
Заступник завідувача міжнародним відділом Вадим Румянцев штовхає мене ногою під столом: «Слава, підемо покуримо». Я виходжу з ним. «Ану припини! Ти знаєш, з ким ти зчепився? Замовкни негайно», — каже мені Румянцев. Тобто вже у 1974 році на рівні заступник завідувача міжнародним відділом люди лякались носіями тієї точки зору, яку представляв кореспондент «Правди» Примаков… Навіть перед Примаковим. А вже що говорити про поверсі вище. Потім стало ясно, що наш начальник Пономарьов і Андропов перебували в одній команді.
Механізм «перебудови» здійснювався прихильниками Примакова поза КДБ, частково залучаючи звідти кадри, які Андропов особисто створював. Адже Андропов теж прийшов в КДБ і ЦК не з порожнього місця. І тут цікаво розглянути коріння самого Андропова.
— До речі, про коріння. Які чинники сприяли кар’єрному зльоту Андропова?
— Андропов був першим секретарем ЦК комсомолу Карело-Фінської РСР. За ним стояв Отто Куусинен. А з ким був пов’язаний Куусинен? З генерал-лейтенантом держбезпеки Євгеном Питоврановым. Це «батько» всіх андроповых, примаковых та інших діячів «перебудови».
— Якою була роль Питовранова?
— Нитка тягнеться від Комінтерну і Льва Троцького. «Червоною ниткою» у цій історії проходить боротьба Йосипа Сталіна з троцькізмом у лавах силових відомств. На мій погляд, це все створювалося на базі спецслужб.
— Хочете сказати, що троцькізм взяв у 1991 році реванш у сталінізму?
— Реванш абсолютний. Причому з тими ж ідеями — проти сталінізму.
— Що з себе представляв Комінтерн?
— Це цікава тема. До неї мали особливий інтерес арабські компартії, особливо ліванська, у якої була розвинута теоретична база. У ліванців залишалися на той період потужні ветерани Комінтерну. На Волинській дачі Сталіна ми щороку проводили наради арабських компартій, обговорювали плани. У 1968 році ліванці рвалися до архівів Комінтерну, юридично вони мали таке право.
Тоді мене відправили в Інститут марксизму-ленінізму, де перебував суперсекретний архів. Туди навіть не пускали за посвідченням працівника ЦК. Однак пропуск був мені замовлено. Я сів і погортав архів ліванської компартії, після чого доповів своєму начальнику Румянцев: «Вадим Петрович, якщо чесно, я б їм жодного папірця б не показував» (сміється).
— Там зовсім за гранню?
— Мат-перемат… Дуже грубий був у них характер взаємовідносин. Наприклад, на запит до Комінтерну з проханням роз’яснити такий-то питання стоїть віза відомого керівника відомства: «Промацати цього мудака!». І далі — в аналогічному ключі. Не знаю, де зараз знаходиться архів Комінтерну.
— Комінтерн був розвідувальною організацією?
— Звичайно. У 1925-1930 роках створювалися компартії арабських країн. Епіцентром комуністичного руху на Близькому Сході були компартії Палестини, Сирії, Іраку та Єгипту. На цю базу Комінтерн посилав своїх емісарів, які з купою грошей створювали там партійні структури, займалися пропагандою. Причому самими надійними співробітниками Комінтерну були люди єврейського походження, які не проникались співчуттям до місцевого населення і чітко виконували вказівки Центру.
Це до слова про те, чому Британія зробила ставку на створення «Братів-мусульман» (організація, діяльність якої заборонена на території РФ). Я багато вивчав матеріалів на цю тему, читав мемуари британських розвідників. В результаті активності Комінтерну Лондон відчув у 1930-ті роки загрозу своєму впливу. Причому у всіх арабських країнах.
Люди, які приїжджали на Близький Схід з принципами боротьби проти колоніалізму, експлуатації і гноблення народів, отримували на місцях найпотужнішу підтримку. Французи були менш повороткими, а ось британці зробили всі необхідні висновки. Тому з 1929 по 1932 рік вони створили рух «Блокада безбожному комунізму».
Тобто британська розвідка представляла боротьбу з комунізмом як битву з безбожництвом, розраховуючи перетягнути на свою сторону віруюче населення. Так на світ з’явилися «Брати-мусульмани». Ця організація досі корінням сягає у період 1930-х років. Правда, система управління сьогодні змінилася, але не набагато: МІ-6 просто передала пульт управління ЦРУ.
— Що з себе представляв Михайло Горбачов?
— Горбачов — дуже недалека людина, лукавий. У нього не було позиції, за винятком бажання знищити соціалізм. Горбачов переоцінює значення своїх поглядів, щоб йому на Заході більше платили. Він виносив на Політбюро і приймав рішення в залежності від того, хто до нього перший підходив.
Наведу приклад. У листопаді 1988 році я повертаюся з Алжиру з Національної ради Палестини, коли бійка між Арафатом і просирийскими угрупованнями могла знищити ООП. Заступник завідувача міжнародним відділом ЦК Карен Брутенц мені тоді дав усну вказівку: «Не втручайся, нічого не роби. Нехай вони один одного знищать. Нам буде простіше виходити на дипломатичні відносини з Ізраїлем».
Було видно, що Брутенц висловлював особисту точку зору, а не офіційну позицію. Я взяв на себе відповідальність і проігнорував цю вказівку, оскільки в Алжирі до мене підійшов Арафат в залі з’їздів і заявив: «Скажи своїм марксистам, щоб вони припинили мене знищувати. Я вчора підписав угоду про співпрацю з палестинцями, які йдуть на поводу у Хафеза Асада. А сьогодні вночі мені надійшли дзвінки від короля Марокко Хасана II і президента Єгипту Хосні Мубарака, які зажадали негайно ліквідувати угоду. Скажи їм, що це не я ліквідував, а арабські лідери, проти яких я не можу виступати».
Відповів я Арафату наступне: «Абу Аммар, ви — наймудріший з наймудріших, завжди вміли маневрувати. Якщо джерелом знищення виконкому ОВП будете ви, то я гарантую — Москва підтримувати Вас більше не буде». На що Арафат парирував: «Добре, я зроблю все можливе, але ти поговори зі своїми марксистами». Нагадаю, що Арафата викинули з Лівану сирійці руками пропалестинських організацій. І Арафат був ображений на нас, тому що СРСР не захистив його від сирійців.
Після Арафата до мене підходить його опонент — лідер просирійського крило Народного фронту звільнення Палестини Жорж Хабаш. «Арафат — зрадник. Вчора ми підписали угоду, а сьогодні він розірвав його», — зазначив він. Я сказав Хабашу: «Щойно я говорив з Арафатом. Він сказав, що це було не його рішення. Ви — мудра людина, не ставайте причиною знищення ООП».
Наші розмови тоді фіксували повністю. Дуже швидко в міжнародному відділі дізналися зміст бесід. Брутенц після мого приїзду в Москву тиждень не брав мене — нібито був зайнятий. Вже при зустрічі він зробив мені зауваження: «Я ж казав тобі нічого не робити, а ти проігнорував моє вказівку». Я відповів начальнику: «Зате ООП збереглася, а могла розпастися на тисячі терористичних організацій».
Коли відповідальний працівник ЦК, яким я був, повертався в Москву, він готував інформаційну записку з викладом ситуації і пропозиціями. Далі записка йшла в Політбюро. Це було надзвичайно важливо. Адже президент США Джордж Буш кілька разів в день коментував ситуацію у палестинців: американці уважно стежили за подіями. А у нас була тиша, як і зараз…
Після я дізнався, що Брутенц за моєю спиною вніс записку в Політбюро (без мого підпису) — у нас був жорсткий порядок, за яким без підпису відповідального за регіон працівника документ загортався загальним відділом ЦК (його свого часу очолював Костянтин Черненко) і не розглядався на засіданні Політбюро. Я підготував папір з пропозиціями і передав її Горбачову, який сказав, що резолюція з цього питання вже прийнято, але пропозиції, викладені в моїй записці, будуть реалізовані прямою вказівкою…
Система вже була зруйнована. У грудні 1988 року всі інформаційні потоки на ЦК ліквідували. Ніякої інформації по спецканалам. ГРУ та МЗС припинили направляти шифротелеграмми. Єдине, що залишалося: КДБ направляла нам узагальнюючі матеріали і аналітику, не щоденну інформацію з посольств, як було раніше. Структура фактично вже була відсутня. Тоді я пішов на роботу в МЗС експертом в управління Близького Сходу, а мій колега Віталій Чуркін — експертом в секретаріат до Едуарда Шеварднадзе.
— Яким ви запам’ятали Чуркіна?
Чудовий фахівець. Геніальна людина, відкритий. Блискуче знав мову. Його Добринін привів у міжнародний відділ. Чуркін у нього у вашингтонському посольстві 10 років очолював прес-службу.
— Сильним б став міністром?
— Не те слово!
Саркіс Цатурян