У Владивостоці не варто питати «Де тут фортецю?» просто тому, що вона тут СКРІЗЬ.
Побудована в основному між російсько-японської і Першої Світової, найпотужніша в світі фортеця своєї епохи включає близько 120 об’єктів, розкиданих по сопках і мысам: і в центрі, і на Эгершельде, і на Чуркине, і на показаних в минулій частині: Владивосток. Частина 11: від Першої річки до Скляного пляжу північних околицях, і не показаному ще острові Російською. Що з цього легко побачити по дорозі, згорнувши в потрібний двір, а що-то вимагатиме цілого дня з мудрованою закиданням, всі ж разом навряд чи вистачить тижня. За своїм станом об’єкти фортеці можна розділити на три групи: діючі, занедбані і музейні. Про останніх двох і розповім в двох частинах відповідно.
Фортеці Нового часу, що визирають з порослої бур’яном землі надщербленими червоноцегляні стінами — жанр не такий вже й рідкісний, особливо між двох периферійних морів Атлантики. Перш я показував сухопутні Бобруйськ, Каунас і німецький Кенігсберг, морські Севастополь, Лієпаї (що від них залишилося) і Керч, а не показував грандіозні зміцнення Фінської затоки: у 19 столітті вважалося, що Петербург з моря взяти неможливо. Але ті фортеці незалежно від своєї потужності і долі представляли собою прозаїчні кільця фортів, охватывавшие місто і прямою наводкою простреливавшие всі підступи до нього. Зовсім інша справа у Владивостоці, який розкинувся за сопками і падям на вузькій бухті в кінці довгого півострова між двох малих заток набитого островами великого затоки. Складно? Ще б! Одне з найбільш розкішних будівель Владивостока — стоїть на Пушкінській вулиці між кірхою і вірменською церквою Інженерне управління фортеці (1912-15) :
За призначенням, втім, воно прослужило дай бог пару років: у Громадянську війну тут розміщувався кримінальний розшук, найбільше прославився успішною боротьбою свого колоритного начальника Михайла Мерцалова з грабіжниками з угрупування «Двадцять одне». Фортеця ж будувалася десятиліттями, і заснував її у 1880-ті роки Павло Унтербергер — губернатор Примор’я і отаман Уссурійських козаків, чий обвішаний меморіальними дошками особняк я показував на Светланской вулиці. Статус міста-фортеці Владивосток отримав у 1889 році, і з тих пір до самої Громадянської війни укріплення будувалися майже безперервно. Спочатку фортеця виділялася хіба що тим, що просто була — Далекий Схід не розглядалося як особливо небезпечний напрямок, так і пріоритетом військового відомства на Тихому океані був Порт-Артур. Але він упав у 1905 році після довгої облоги японською армією, а до того під час єдиною атаки на Владивосток плавучі льоди надали японським кораблям більш ефективний опір, ніж гармати. Військове відомство зробило висновки, і хоча морської держави з Росії не вийшло, в ті часи нам не було рівних у будівництві берегових укріплень, приблизно як зараз — в організації ППО. Вороги це розуміли, а тому і Порт-Артур, і двічі Севастополь тримали свої легендарні оборони не з моря, а з берега. Унікальною особливістю Владивостоцької фортеці 1910-х років стала її універсальність, готовність до морського, так і сухопутного обороні. До 1911 році місто охороняли 1194 гармати, 278 кулеметів і 102 ракетних установки з боку материка, 304 гармати, 56 кулеметів і 36 ракетних установок з боку моря. Обслуговували все це 70 батальйонів (42 піхотних, 15 артилерійських, 8 гірничо-артилерійських, 2 саперних і по 1 мінному, телеграфної та залізничного), 2 повітроплавний роти і 3 сотні уссурійських козаків — сумарно 75 тисяч осіб, що можна порівняти з цивільним населенням міста (звідси, ймовірно, дивні цифри населення — 118 тис. жителів в 1907 і 68 тис. у 1913: можна припустити, що перша включала військових, а друга немає).
Але як часто буває з потужними фортецями, вся ця міць у Громадянську війну впала без бою: білі самі покликали інтервентів у свій будинок, а відступаючи, ті вивезли з фортеці все, що тільки можна було вивезти. До 1923 року найпотужніша фортеця світу являла собою голий бетон з купами металобрухту, і Радам навіть не шкода було її скасувати за раніше укладеним з інтервентами договором. Однак — не назовсім: у 1930-х роках, із збільшеною загрозою нової війни з Японією фортеця була відроджена і посилена. Прийнято вважати, що вона багато в чому сприяло тому, що японці не намагалися атакувати Далекий Схід відкрито, але думається, у воювала з Англією і Америкою країни були й інші причини не будити сусіднє хвацько.
Останні реконструкції Владивостоцької фортеці проходили в 1960-х роках на тлі сварки з Китаєм, але до того часу більшість її морально застарілих об’єктів використовувалися хіба що як склади і командні бункери. З 1980-х років військові почали залишати зміцнення. Символічним кінцем Владивостоцької фортеці можна вважати знесення її штабу (1894) в 1965 році — тепер на його місці поштамт навпроти центрального вокзалу.
А ось однотипні Офіцерські флігеля і найближчим до штабу Офіцерське зібрання (1893-95) ще стоять:
І навіть зайняті донині військовими:
На іншій стороні кварталу розташувалися будинок коменданта на вулиці Бестужева (нині уделан під представництво китайського міста Муданьцзян) і будинок Начальника інженерів і військового будівництва буквально за привокзальним сквером. Особистості обох наочні: комендантом був герой Порт-Артура Володимир Ірма, головним інженером — Олексій Шошин, перш будував кращі зміцнення Царства Польського, включаючи легендарний Осовець.
Але мені не вистачило на прогулянку до їх будинків буквально півгодини. Та й житлові будівлі фортеці, рясно розкидані по місту, мені майже не потрапляли в кадр. Похмурі червоноцегляні будівлі військового відомства у Владивостоці зустрічаються навіть на самих дальніх околицях, але все, що я зумів зняти, належали або сухопутним військам, або Тихоокеанському флоту.
А ось фортечна радіовежа на сопці Буссе не збереглася, але її силует дивно добре повторює радянська глушилка, якій у 2012 році спиляли характерні «роги»:
Про Владивостоцької фортеці та інших фортифікаційних пам’яток Далекого Сходу є надзвичайно докладний сайт, а ось тут є дуже зручна інтерактивна карта. Там можна оцінити, яку малу частину укріплень я покажу в своїх двох з половиною постах, але всі ці форти, батареї, зміцнення, равеліни, люнети, півбастіони, порохові льохи будувалися за типовими проектами, що відрізнялися лише нюансами прив’язки до місцевості. Тобто навіть ця дещиця дасть уявлення про те, як виглядає все інше. Ну а якщо таки питати у місцевих, «де у Владивостоці фортеця?», то швидше за все, місцеві відправлять вас на курортного виду Спортивну гавань, над якою непомітно і грізно варто Безіменна батарея:
Вона ж батарея №11, побудована в 1899-1900 роках і в цілому зберегла «допортартуровский» вигляд. Не саме видовищне, наймогутніше, це зміцнення в 1988-96 роках стало музеєм Владивостоцької фортеці, а в 1997-2008 роках навіть полуденний постріл Владивостока робився з Безіменної батареї:
На задньому плані — труба ТЕЦ-1 (заснована в 1912 році) і корпус ТИНРО — це не бізнес-центр якої-небудь, а з 1928 року Тихоокеанський інститут рибного господарства, донині вивчає в режимі реального часу, що, коли і в якій кількості можна ловити в далекосхідних морях. Поряд з СахНИРом в Южно-Сахалінську це організація, якій я багатьом зобов’язаний, так як через ці інститути в 1990-2000-х роках ходив заробляти гроші науковим співробітником промислових рейсів мій батько. ТИНРО стоїть на місці дальномерного посту і двох знесених барбетов Безіменній батареї. Решта сім барбетов складають довгу бетонну ланцюг:
Батарею відзначають кріпосної Андріївський прапор, забарвленням схожий на Об’єднаного Джека в інверсії, і рельєфна Казанська ікона — приміщення за нею з 1999 року служить каплицею.
А що означає цей загадковий барельєф ранньохристиянського виду — я так і не розібрався. Можливо, тут був лазарет:
Під захистом батареї і на її даху — цілий музей військової техніки, на розповідь про кожен експонат якого мені не вистачило б окремого поста. Інші знаряддя стоять на позиціях, але вони теж лише експонати, так як в більшості своїй були прийняті на озброєння вже після скасування фортеці. Автентично тут те, що у 1930-х роках відновлені батареї комплектувалися саме корабельної артилерією, звичайно куди більш потужною, ніж сухопутна.
На момент споруди батарея виглядала так (на задньому плані ТЕЦ), але ієрогліфічне підпис натякає, що вся ця міць дісталася японцям без бою:
Проте останнє слово залишилося у тих війнах за нами, і серед російських гармат в музеї коштує і японський трофей — 75-міліметрове знаряддя «Арисака» початку ХХ століття:
Окрема група експонатів — артефакти будівництва фортеці, в якому активно використовувалися вузькоколійки і навіть підвісні канатні дороги для доставки будматеріалів на сопки:
Броньові двері і ставні, а поруч з ними — застиглий в бочках і повторив їх обриси цемент. Його везли з Новоросійська, і в 1914 році поставки перервала Перша Світова війна. Будівництво, однак, йшло — інженерне управління накопичило чималі запаси цементу, а в Спаську-Дальньому спеціально для потреб фортеці був побудований один з найбільших в імперії цементний завод.
Експозиція триває і в приміщеннях батареї, так вдало розділеної на круглі зали, і крім військових тим, тут можна чимало дізнатися і про історію самого Владивостока:
Найбільш щільно об’єктами фортеці нашпигований Эгершельд — вузький довгий півострів, що прикриває із заходу бухту Золотий Ріг. Але більшість з них нині занедбані і навіть знайти їх в бур’яні сопок і пустирів не так-то й легко. На Верхнепортовой, проте, в одному з дворів чудово зберігся пороховий льох (1897-98) :
Його займає не музей, а ресторан, в який ми безперешкодно увійшли сфотографувати важкі склепіння. Хотіли і пообідати, але написи по-китайськи тут не скрізь продубльовані російською. та й дивилися на нас співробітники похмуро, ніби не розуміючи, навіщо ми прийшли. Загалом-то так, навіщо витрачати час на двох росіян, якщо ближче до вечора можна разом буде нагодувати сто китайців? Інтер’єр доповнюють опудала місцевих звірів, але я таких ще покажу живими.
До недавнього часу Безіменна батарея була єдиним у місті музейним об’єктом фортеці. Пару років тому її доповнив Сьомий форт на горі Торопова (77м), перший від Амурського затоки в простягнувся від Седанки до Зеленого кута ланцюжку потужних фортів 1910-х років. Хребет, що нависає над Владивостока з півночі, фактично був перетворений у фортечну стіну, де сопки стали вежами, а форти будувалися всередині них.
Крім номерів, в фортів були і свої імена. Сьомий, наприклад — форт Спадкоємця Цесаревича Олексія Миколайовича:
Теоретично, форт нависає над вулицею Маковського, в яку за Другою річкою переходить проспект 100-річчя Владивостока. Але на практиці звідти вгору не ведуть навіть стежки (або ведуть, але без місцевих їх не знайти), і шлях до форту від району Зоря (див. минулу частина) пролягає цілим лабіринтом петляють в трьох площинах вулиць серед будинків і дач. Витративши півгодини, я вперся в замкнені ворота, але тут на вікно вийшов покурити довговолосий хлопець, завдяки якому я і потрапив усередину.
Треба зауважити, Сьомий форт якщо і можна назвати музеєм, то зовсім не таким, як Безіменна батарея. Його підземелля відрізняються від підземель занедбаних фортів лише відсутністю сміття і небажаних зустрічей та наявністю спеціально навчених людей, з якими спускатися в каземати можуть навіть діти.
Хоча дітей тут є, чим полякати:
Електричне освітлення закінчується у перших коридорах від входу, а в основному по казематах ходиш з ліхтарем:
Гасниця і пари цеглин освітлювальної ніші — одні з небагатьох експонатів цього музею:
Частіше тут бачиш якісь дивні сутності: Сьомий форт активно використовується як квеструм.
Уява сама домальовує на передньому плані двовимірний шотган, а бочки повинні тьмяно вибухати від пострілу, після чого з них випадають аптечки.
На підлозі місцями тонкий шар води, в тунелях холодно і незатишно. Причому температура і вологість тут дуже сильно відрізняються від приміщення до приміщення — в глибині форту не буває тепліше 15 градусів, але іноді ми опинялися на рівні поверхні, де було добре і сухо.
Що було — я, на жаль, не пам’ятаю. На кадрі вище — 150-метрова підземна казарма, куди особовий склад перебирався на час військових дій. Було цього особового складу три з половиною сотні людей: 235 піхотинців, 68 артилеристів, 20 кулеметників і 53 сапера. В цілому, каземати будувалися з розрахунком на повну автономність форту протягом декількох тижнів — тут були і продовольчі склади, і госпіталь, і навіть силова установка на поверхні.
Загальна протяжність маршруту по казематах Сьомого форту — близько 1,5 кілометрів, але те і справа бачиш, як перекриті потерни йдуть кудись у темряву. Ось тут багато фотографій того, що мені екскурсовод не показав. Шкода, що я не сильний у фортифікації, але навіть для непідготовленого людини все це дійсно сильне видовище.
На порталі з сходами, де ми починали знайомство з фортом, розташовувалися силова станція і кухня. З даху його відкривається розкішний вид:
Вище стирчать з гори та інші споруди форту, наприклад редюит:
На маківці сопки — спостережний пункт, схожий на всплывшую з під землі підводний човен:
Нижче лежать зміцнення, до яких я не добрався — бруствер з підземними сховищами для знарядь (майже такий же я покажу в наступній частині на Третьому форте) і рів з подвійними кофрами (на жаль, у рови я не спускався ніде).
Північні форти були ключовою ланкою сухопутної оборони Владивостока, а от з моря місто прикривав в першу чергу острів Російський, цей Тихоокеанський Кронштадт. З фортецею і взагалі військовим відомством пов’язана більша частина його спадщини, а перша ж Новосильцевская батарея №375 (1899-1903) зустрічає прямо біля Російської мосту. На задньому плані — Кампус, нова територія ДВФУ, строившаяся як майданчик до саміту АТЕС-2012. Тоді ж з’явилися і мости, по них проліг Гостьовий маршрут, а тому і батарею в 2012 році привели в порядок.
У принципі вона не сильно відрізняється від Безіменної батареї. Хіба що замість музею зброї на її барбетах стоять репліки 57-міліметрових гармат початку ХХ століття. Думаю, батарея розташована вдало з точки військової справи але вкрай незручно з точки зору туризму — зупинок громадського транспорту немає на кілометри навколо, стежок по березі — теж, так що якщо ви не на своїй машині — то залишається лише задовольнятися видами при виїзді з острова:
Але з мосту не побачиш сам міст, а з батареї, з нею ж самою на передньому плані, на нього відкриваються, напевно, найкращі види. Вдалині — півострів Басаргін і есмінець «Швидкий», корабель №2 Тихоокеанського флоту, тут схожий на сторожового пса, доглядальника за стадом танкерів:
Наш шлях — далі, за Кампус і майже перетинає острів бухту Новик. Теплі лісу переповнені військовими об’єктами, закинутими в переважній більшості.
Там, де закінчується асфальт, ліворуч можна пройти до покинутого форту №11 «Князь Савятослав Ігорович», а направо — до Ворошиловської батареї, мабуть самому вражаючому об’єкту Владивостоцької фортеці. Якщо Безіменна і Новосильцевская батареї ставилися до ранніх її укріплень, Сьомий форт — до розквіту будівництва напередодні Першої Світової війни, то батарея №981 імені Климента Ворошилова — пам’ятник третьої епохи: відродження фортеці в 1931-34 роках. З 1998 року батарею займає музей, пару років тому став Приморським філією відомого парку «Патріот». І касир в будці кольору хакі підкреслено строгий, немов донині сторожить від випадкових перехожих покинутий об’єкт Міноборони, а на майданчику перед батареєю виблискує свіжою фарбою на броні ще один військовий музей:
За танками — високий кузов комплексу берегової оборони «Рубіж» 1970-х років: у його контейнерах — протикорабельні ракети «Терміт», постріл якими я колись показував на параді кораблів у Севастополі. Але найбільше з музейної техніки мене спантеличив ось цей чи то локомобіль, то каток, то тягач з загадковими символами на колесі, схожими на корейські літери. До нього одного з усіх експонатів не додається пояснювальній таблички, і навіть екскурсовод толком не зміг пояснити мені, що це за агрегат.
Трохи далі сама батарея. Величезна труба — це гарматний ствол:
Від музею видно башта №2, закрита для огляду:
І на стіні її — радянський герб замість ікони:
А нагорі — знаряддя. Найпотужніші знаряддя в історії Росії з калібром 305 міліметрів, випущені в 1914 році на Обухівському заводі в Петербурзі та посилені у 1930-х роках додатковою бронею.
Ось так вони виглядали на своєму первісному місці — палубі лінкора «Полтава», одного з кораблів типу «Севастополь», що будувалися в 1910-х роках як перші вітчизняні дредноути. Були вони кораблями воістину сухопутної країни: зі слабкою бронею, невдалим розташуванням знарядь (ефективно вести вогонь вони могли лише ставши до супротивника бортом), посередньою мореходностью (один з дредноутів мало не загинув у штормі при переході з Балтики на Чорне море). .. але виключної вогневої міццю. Кораблі артилеристів, «Полтава» та її систершипы виявилися швидше прибережними плавбатареями, ніж линкорами відкритого моря. Але батареями воістину грізними, і навіть у Велику Вітчизняну вони справно вели вогонь по ворогу з затишних бухт Севастополя. Останні кораблі цієї серії були списані в 1956 році.
«Полтава» ж загинула першої — в 1919 році, і не в бою зовсім, а від пожежі, уничтожишего кілька приміщень, але в першу чергу всі дроти їх шаблони. Наступне десятиліття генерали і адмірали вели розмови про подальшу долю дредноута. У 1926 році «Полтаву» перейменували в «Михайла Фрунзе», а незабаром перетворили в найбільший корабель світу 9000 кілометрів завдовжки. Дві її гарматні вежі стоять під Севастополем, у Любимівці, де я бачив їх і досі не показав, а дві інші вежі стерегли Владивосток. Для їх установки по острову Російській прокладалася залізниця уздовж бухти Новик і курсував паровоз Од-107. Найважче було затягнути 15-метрові 50-тонні стовбури на гребінь батареї — для цього використовувалася хитра схема з коміром, у який запрягали залишався внизу паровоз. Рейки донині лежать на «спині» батареї, а з ними і десяток запасних стовбурів — жахлива міць пострілу призводила до розширення внутрішнього каналу, тому кожен стовбур міг ефективно вистрілити лише кілька разів — далі починала падати точність. Разом з ще парою батарей на східному острові Аскольда і західному мисі Гамова Ворошилівська батарея простреливала весь затоку Петра Великого, і зв’язуватися з таки вогнем не ризикнув би ні один лінкор. Сухопутним лінкором і позиціонувалася батарея серед військових, але було в неї і зовсім свою прізвисько Змій Горинич!
Пристрій вежі три її яруси йшли в землю на 16 метрів, а на глибині 25 метрів дві вежі з’єднує 250-метрова потерна, на превеликий жаль поки не відкрита для огляду.
Зате башта №1 доступна майже цілком, і кадр без натовпу екскурсантів на ній зняти непросто:
Всередині — звичайне приміщення, тільки без вікон. Броньовані двері, безбатарейный телефон 1960-х років:
Кабінет командувача:
І казарма — розрахунок кожної вежі становив 75 осіб:
В основному на верхньому ярусі музей:
З експонатів якого мене найбільше вразили велетенські банники для прочищення знарядь:
На нижніх ярусах набагато менше туристів — тому що не кожен захоче туди лізти по крутим армійським сходах:
На другому ярусі зберігалися полузаряды, тобто патрони з вибухівкою, яка надсилала снаряд зі стовбура. «Напів» — тому що закладалися вони за два. І снаряди, і полузаряды відрізнялися масою (76, 66 36 кілограм), але при цьому були сумісні в будь-якій комбінації, що дозволяло дуже сильно варіювати дальність пострілу. Спеціальний полузаряд в принципі не припускав снаряда і використовувався для прогріву стовбура. Найлегший снаряд від самого потужного полузаряда летів зі швидкістю трохи менше кілометра в секунду на 40 кілометрів, у вищій точці своєї траєкторії опиняючись в 11 кілометрах над землею — це висота польоти сучасних авіалайнерів.
Всього тут зберігалося 1200 полузарядов. Вид стелажів суворий і похмурий, а повітря наждачно шкребе горло від міцного запаху іржі:
Турнікети подачі полузарядов. Циферблат над ними — ні що інше, як командна система, аналогове табло, що показує, який полузаряд подавати наступним.
Кільцевий зал стелажів оперізує круглу кімнату з механізмом подачі:
Схожий зовні механізм стоїть і ярусом нижче:
Де хранилиси самі снаряди, всього 360 штук — менше, ніж полузарядов, але не більше, ніж можливості стовбурів. Всього тут використовувалося 5 типів снарядів — бронебійний, полубронебойный, фугасний і ядро сталистого чавуну без вибухівки (всі 1911 року розробки, масою по 470 кілограм), а також далекобійний фугас (1928, 314кг). В цілому, на нижніх ярусах вежі я не міг звільнитися від паралелей з шахтою міжконтинентальної ракети, куди спускався в одному військовому музеї.
Як і каземати фортів, нижні яруси вежі приємно залишати. На стовбур одягнена, немов перстень, маленька гармата — з неї можна вистрілити холостим за окрему плату. Знаряддя могло вільно повертатися на 360 градусів, і в 1990-х на голодному озверевшем Далекому Сході народилася легенда, ніби закрила батарею крайова адміністрація зі страху, що які-небудь військові, вирішивши «нам нема чого втрачати!» пульнут за місцевим Білому дому.
Всередині башти:
Логотип виробника:
І прилад для вимірювання різних параметрів пострілу:
