Чи не в кожному регіоні нашої неосяжної знайдеться місто, а то й не один, породжений залізницею і виріс за останні півтора століття. Це Ковылкино в Мордовії, Рибне у Рязанській, Бологоє і Лихославль в Тверській, Ртищево в Саратовській областях. Список можна продовжувати ще довго. Всі вони схожі один на одного, як і раніше живуть залізницею, у них пахне вугіллям і то і справа чути гудки локомотивів. Одним з таких міст у Брянській області виявилася Унеча. Тут те ж царство силікатної цегли, старих вагонів і небагатій стабільності. Унеча навіть цікавіше інших буде, оскільки тут збереглася безліч артефактів і деталей з минулого. При повній відсутності пам’яток, погуляти тут приємно.
Унеча з’явилася разом із залізницею в 1887-му Вона стала однією з проміжних станцій на магістралі «Брянськ — Гомель». А на початку XX-го століття через неї з півночі на південь пройшла ще й лінія «Орша — Харків», і Унеча стала вузловою. В таких умовах вона просто не могла не розростися в середніх розмірів місто при залізниці. Лінія на південь обірвалося на українському кордоні задовго до 2014-го року і стала тупиковою, так і гілка на північ близька до клінічної смерті, але Унеча все ще залишається досить бадьорою живий станцією. Маневри складів, суєта в околицях вокзалу, працює депо — все це є і зараз.
З недавніх пір Унеча є кінцевою для всіх приміських поїздів, через неї проходять. Наскрізне приміське рух «основної лінії Брянськ — Гомель» тепер не здійснюється, і в Унечі потрібно робити пересадку. За напрямами ж на південь (у бік України) і на північ (в Суражів) його вже й зовсім немає. Зате з Суража, як я вже писав у відповідному пості, можна поїхати в Білорусь. Тільки от між ним і Унечей руху немає.
Під час війни місто перебувало в окупації і сильно постраждав. В околицях діяли партизанські загони. З цих причин, з Унечі розкидана безліч військових пам’ятників та меморіалів. Найбільший з них, з фігурою скорботної матері, — на минулому кадрі. В глибині унечского кладовища — ще один:
Виходимо на широку площу Леніна:
Ілліч і адміністрація:
Щось на зразок дошки пошани на головній площі. Вона повністю зайнята плакатами на тему військової історії міста: зазначено кількість загиблих, викрадених в концтабори, зниклих без вести, замордованих під тортурами жителів міста і району. Після прочитання всієї цієї інформації святково оформлений плакат «З новим 2019-м роком» на цій же дошці виглядає недоречним.
Мабуть в силу деякої консервативності касти залізничників, в Унечі присутня маса деталей, властивих швидше СРСР або 90-м.
Написи за трафаретами, гасла, оголошення та символіка на тлі загальної скромною акуратності викликають відчуття легкого переміщення в часі.
А ще місто має характерний сірий відтінок. За рідкісним винятком, він повністю збудований із силікатної цегли:
На цьому тлі позднесоветский ресторан з балконом сильно виділяється:
Краєзнавчий музей:
Обеліск вчителям і учням школи №5, загиблим у Великій Вітчизняній:
Силікатна ж кінотеатр:
Чергові деталі на тлі силікатних стін:
Одне з найбільших і нестандартних будівель міста, зайняте Ощадбанком, теж має впізнаваний сіруватий відтінок:
Вперше бачу, щоб пам’ятник (у даному разі 100-річчю міста) стояв посеред паркування біля магазину. Зрозуміло, що він тут швидше обріс всім цим, ніж був встановлений у таке місце, але виглядає все одно дивно:
Велика кількість припаркованих машин пояснюється просто. Ми знаходимося поруч зі станцією Унеча, головним місцевим роботодавцем. Будній день, майже все місто з’їхався сюди на роботу.
Тут вже практично на її територію залізли. При вході стоїть пам’ятник воїнам-вагонникам. Я слова-то такого раніше не знав. Наскільки тут все специфічне, залізничне.
Красива водонапірна башта 1908-го. Не буду далекий від істини, якщо скажу, що це чи не єдина, що збереглася дореволюційна споруда в місті:
З силікатної ладу виділяється вулиця Іванова, що йде безпосередньо вздовж залізниці. З очевидних причин, що її після війни забудовували першої, так що тут залишилися деякі сталінки. Непомітні, втім, з найпростіших:
Це будівля здалося знайомим. Перегорнув свої старі фотки — і точно! Таке ж бачив у смоленській Рудне. Типовий проект, виходить.
Якщо адміністративно головна в місті — площа Леніна, яку я показував вище, то в побутовому плані велику роль явно грає площа Привокзальна, з парою прилеглих кварталів вищезгаданої вулиці Іванова. Тягнеться вздовж останньої сквер Перемоги:
Вінчає який танк Т-34 з вічним вогнем:
Навпроти вокзалу — суд чи не самому представницькому сталінському будинку міста, з портиком і колонами:
У сквері перед вокзалом — пам’ятник Щорсу. На півтора року в 1918-1919-м Унеча виявилася прикордонним тоді ще селищем, оскільки саме через неї відбувалася певна Брестським миром кордон Росії з підконтрольною Німеччини Українською народною республікою. І саме в Унечі начдив Щорс формував т. н. «Український революційний полк ім. Богуна», покликаний воювати з німцями.
Сквер цей названий на честь партизанів і підпільників, і крім пам’ятника Щорсу містить три їх бюста. Що цікаво, скульптури і назва з’явилися вже в 2000-е, а до того сквер був безіменним.
Один із найбільш автентичних автовокзалів у глибинці, що я бачив. Оранжевий ЛиАЗик ще дуже вдало виліз. Прям хоч кіно про 80-і знімай:
А ось і сам вокзал станції Унеча. Головне, можна сказати, будівля міста. Він тут невеликий; симпатичного, але типового сталінського виду. Всередині все акуратно і чисто, солідніше, ніж у більш великих Клинцях. Мабуть, щодо утримання інфраструктури тут керувалися значимістю і розміром самої станції, а не міста, який вона обслуговує. З перону Маркс дивиться на колії і поїзда:
Недарма основним пам’ятником сторіччя міста тут є не показана вище стела, що стирчить посеред паркування біля магазину, а монумент з головою паровоза біля вокзалу:
Навіть не знаю, що в цьому торговому центрі здивувало мене більше. Потуги на архітектурну класику у вигляді колон і трикутного фронтону (ОК, може це сталінка була), феєричне велика кількість реклами…
… леви при вході або те, що колони викладені керамічною плиткою? Ніколи не знаєш, чого чекати від російської глибинки.
Зате школа сталінська тримає марку:
Гаражі та сараї зі старих вагонів — характерна риса залізничних містечок:
Кіоск «Союздрук» визирає з-за паркану. Хтось прихопив частина землі, що прилягає до дороги, разом з павільйоном? Або навпаки затягнув кіоск до себе на ділянку?
Простенька сталінка виглядає несподівано стильно в поєднанні сірого цегли і червоного обрамлення:
Кафе середини радянського періоду:
Справжньою знахідкою в Унечі став ДК ім. 1 травня. Будівля схоже на поміщицьку садибу, відібрану для потреб пролетаріату. Але побудована вона в 20-ті роки, тобто вже при СРСР, методом народної будови, безпосередньо ДК залізничників. Як таке вийшло зараз сказати складно, але факт. У наскрізь радянської Унечі знайшовся рідкісний приклад відлуння імперської архітектури, створеного після революції:
Будівля ДК нещодавно відремонтували, а парк перед ним піддався детальної реконструкції з елементами сучасного урбанізму, що для Унечи здається взагалі неймовірною. Відмінний приклад того, як буття визначає свідомість. Якщо є щось вартісне, цінне, незалежно від років споруди, його будуть пестити і леліяти. Це із серії того, як на чистих вулицях з акуратними газонами і смітять менше. Гарне породжує гарне.
Перед фасадом ДК симетрично стоять Ленін і чомусь Маркс. Дивлячись на московську сльотаву жижу за вікном, складно уявити, що в січні в Унечі були гори чистого білого снігу, які заважали оцінити благоустрій парку, відрізнити Леніна від Маркса і по-нормальному сфотографувати пам’ятник. По фрагменту особи тут можна впізнати автора «Капіталу». Отже, методом виключення, на минулому кадрі — Ленін.
Знайдете у прохідній місцевої птахофабрики ще одного Ілліча, заваленого снігом майже по маківку?
Поруч з ним — пам’ятник жертвам фашизму.
Ближче до околиці знайшлася пара радянських довоєнних будинків:
Виглядають цікаво, частково навіть стильно, але похмуро:
А ось церков в Унечі всього дві, і ті побудовані вже в наш час. До основною з них, розташованій на дальній околиці, я не встиг під’їхати до темряви. У центрі можна знайти Нікольський храм 2000-х років, що входить в подвір’ї Свенського монастиря:
Збудований він на місці колишнього дитячого садка. Територія закрита, довелося фотографувати через паркан. Це начебто тимчасове приміщення церкви, яке діяло до побудови основного:
Майже половина території міста знаходиться на південь від залізниці, однак весь попередній розповідь тільки про північній частині, де розташований центр. За шляхами ж, за доброю традицією, розмістилися в основному промзони і приватний сектор. Осібно там стоїть здоровенний локомотивне депо Унеча — найбільша ремонтне тепловозне депо на Московській залізниці. Власне, десь половину всієї залинейной частини Унечи займають рейки, роз’їзди і всіляке колійний розвиток. У адміністрації депо, символічно розташованої в «вилку» між двома шляхами та переїздами, на вічному приколі стоїть паровоз:
Але і невеликий відокремлений райончик з кількома сталінки і непоказним ДК там теж знайшовся:
На головному виїзді з міста в бік траси «Гомель — Брянськ», мою увагу прикувала незрозуміла покинута башта ажурної конструкції. Буду вдячний пояснень, що ж це таке.
Не володіючи історичним спадщиною, Унеча змогла зацікавити. І своєї консервативної старомодною атмосферою, і естетикою залізниць, і цілком собі унікальним пам’ятником радянської архітектури, і масою деталей. В принципі, цей пост міг би бути ще більше, якби я доїхав до церкви, кількох другорядних пам’яток і навыкладывал б фото будинків з залинейной частини. Для маленького міста, якому ще й 150 років немає, це дуже навіть.
З зимової Брянською областю, між тим, у мене все. Перелік посад:
Клинці:
Перша частина — центр.
Друга частина — Стодол і околиці.
Суражів.
Унеча — поточний пост.
