Прокляття бувають різні, і їх сила залежить не тільки від гріхів проклятого, але і від того, йдуть вони від чистого серця. Пророцтво, винесене у заголовок, і зовсім змусить будь-якого чоловіка не втратив лібідо переживати. Як? Та що ж я такого зробив? Але фраза, выкрикнутая однією жінкою зопалу, більш глибока і належала виключно до одного не самому вульгарній місця, а малася на увазі архітектура. Архітектура, мабуть, найвідомішого в країні храму.
Наша історія починається з рішення Олександра I компенсувати Москві за втрати 1812 року. Мало того, що хоробрий Кутузов вирішили спалити її до біса, але ще і здав французам, практично вручивши ключі від Кремля. Ясна річ, що коли нахабного ворога відправили назад сумувати на острова Святої Олени, то просмажений місто стали відновлювати. «Народ, не хвилюйтеся, не будете жити в хатинках обвуглених, я вам побудую Нову Москву. Не апендиксом зайвим, йдуть у бік Воронова, а нову своїм виглядом. Як же оновленого візуала і вдячності до Промислом Божим, який врятував Росію від загибелі, яка їй загрожувала збудуємо храм. Його потім блогери фотографувати і розповідати легенди».
Місце для будівництва правда вибрав інше. Каже, будемо споруджувати на Воробйових горах, щоб кожен бачив як ми вдячні Промислом Божим, адже крах нашої імперії був близько, але злидень одноокий зміг нас витягнути з болота, незважаючи на те, що сам туди і затягнув. Вибрали конкурсом масонського архітектора, якогось Витберга, намалювали проект і почали закладати фундамент. Але от біда, гори під вагою настільки масштабного споруди почали просідати, а виділені гроші тонули в нескінченній дірі корупції. Змінив біля керма країни Олександра I імператор Микола I і зовсім вирішив будова перенести, а скандальний проект змінити. Жидковатая у вас тут грунт, навіть не побудувати храм, ось чи то справа в Петербурзі… Хоча через століття Сталіну відмовити ніхто не зміг, і Університет в тих же краях впевнено став на довгі роки.
— Так де храм будувати то? — запитував зацікавлений народ. — Ваш брат москвичам архітектурне диво обіцяв, а ви його зведення на хиткому грунті обірвали.
— Ну побудуйте тоді де-небудь в центрі. Он, на місці Олексіївського монастиря зійде.
— Боже правий, цар батюшка, та там же діюча обитель. Сестри під час облоги Наполеона себе героїчно вели, храм не здали, французів не прихистили, ліжко їм не гріли.
— Руки їм за це цілувати! Але діючий храм можете перенести, а новий на його місці піднесіть.
Діючу на той момент обитель перевезли в район московського Червоного села, а обурені перенесенням монастиря ігуменя розсипала у бік Миколи прокляття: «щоб у вас тут довше 50 років нічого не стояло. Ні храму, ні у вас государ…». У перший же день знесення храму відбулася сумна подія. Працівник, який знімав хрест з монастирської церкви, зірвався і розбився на смерть на очах у величезної юрби. По місту пішла чутка, хоча це не зупинило будівельників від зносу і нового будівництва.
Будує зазначити, що будували це чудо довше, ніж Зеніт-Арену, в яку плює кожен поважаючий себе опозиціонер. А ви рахували, скільки мармуру виїхало на дачі чиновників тієї країни? І я не вважав. Але майже за 60 років будівництва хоч щось але запозичили, недарма Микола там всіх нахлабучивал. Але повернемося до суті, бо вже в 1883 красень храм був урочисто освячений у присутності Олександра III і всієї імператорської сім’ї.
Але як заповідала ігуменя, простояти йому свій вік не судилося, і 5 грудня 1931 року за особистим наказом товариша Сталіна будівлю було вирішено відправити на небеса. Пролунав перший вибух. Другий. А храм стоїть. Тут навіть бабусі сиділи на іншому березі річки закудахтали: «Це тому що у вас товариш Сталін пороху немає, і Бог обов’язково покарає вас за всі гріхи». Не вголос звичайно, бо поруч вже стояла машина з написом «Хліб».
Її розгледіли й інженери, відповідальні за знесення будівлі. Тому поки не почулося зловісне «Ну, товариші, збирайтеся. Поїхали в інші місця підривати. На півночі потрібна робоча сила». Почали закладати вибухівку для третього вибуху. Народна чутка приписує останній вибух Лазарю Кагановичу, і нібито він власноруч повернув важіль детонатора зі словами: «Задерем поділ Росії-матінці!». Хоча точно відомо, що зробив це один з інженерів, які керували вибуховими роботами, щодо прізвища Жевалкин.
До речі, легенди кажуть, що розлетівся на шматки мармур акуратно зібрали і виклали з нього вестибюлі станцій московського метро «Кропоткінська» і «Мисливський ряд». Так це чи ні, вже складно сказати з упевненістю, набагато цікавіше проект, який повинен був коронувати нове місце. Робочий народ повинен поклонятися комуністичним богами, і тому на свежеосвободившемся місці було вирішено збудувати Палац Рад з увінчує його скульптурою Леніна.
Не було печалі — так нещастя допомогло. Саме так можна охарактеризувати причини, по яким зірвався проект. Та ви їх і самі прекрасно знаєте. Війна, потрясіння, і там вже не до зведення колосального проекту. Так що вирішено було побудувати просто басейн. Як ви розумієте, він теж 50 років не простояв…
У 80-х роках з’явилося досить активне громадське рух за відродження храму Христа Спасителя, вони почали збір коштів на реалізацію мрії і активну політику з явним небажанням нести хрест за гріхи вусатого правителя. Гроші практично зібрали, але… до верхів набита скарбничка до 1992 року практично знецінилися через накат на нову країну інфляції.
Тут вже підключився Борис Єльцин, який пообіцяв кожному пожертвовавшему у фонд Храму Христа Спасителя росіянину податкові пільги. До речі, за десять років будівельної компанії пожертви надійшли від сотень тисяч жителів, причому не тільки нашої батьківщини. Мабуть, сьогодні Храм Христа Спасителя можна назвати воістину народним.
З’явившись на колишньому місці на самому порозі міленіуму ми тепер з цікавістю чекаємо 2050 року. Простоїть чи?
дякую
