Сварка Росії та Польщі нагадала про пострілі СРСР собі в ногу

27

https://vz.ru/politics/2019/3/22/969499.html
Сварка Росії та Польщі нагадала про пострілі СРСР собі в ногу

22 березня 2019, 14::06
Текст: Дмитро Бавырин
Між Москвою і Варшавою новий конфлікт, в центрі якого – майбутнє 80-річчя з дня початку Другої світової війни. Зокрема, Польща знову дала зрозуміти Росії, що покладає на неї відповідальність за «удар в спину» в 1939-му і бачить в цьому «ударі» паралелі з приєднанням Криму. Взаємозв’язок між цими подіями дійсно є.
Черговий скандал між Москвою і Варшавою почався з того, що МЗС РФ обурився планів Польщі провести пам’ятні заходи з нагоди початку Другої світової війни без участі представників Росії. «Польська влада обґрунтували свій задум «сучасними реаліями», ігноруючи історичну логіку… Всупереч безперечно вирішального внеску нашої Батьківщини у розгром гітлерівського рейху і звільнення Польщі від нацистських загарбників, для Росії в цій схемі місце не передбачено», – йдеться в повідомленні відомства.
У відповідь представник польського президента Кшиштоф Щерський заявив, що «посилання на історичну логіку МЗС Росії в контексті вересня 1939 року видається проблематичною».
«Заходи з нагоди 80-ї річниці агресії проти Польщі, яка стала початком Другої світової війни, будуть проходити за участю представників групи країн, з якими Польща сьогодні тісно співпрацює з метою встановлення миру на основі дотримання міжнародного права, поваги суверенітету держав і їх територіальної цілісності. Порушення цих правил було ознакою агресорів 1939 року і залишається найбільшою загрозою миру сьогодні», – додав він.
Під «групою країн – партнерів Польщі» в даному випадку розуміються країни ЄС, НАТО і «Східного партнерства», куди входять Азербайджан, Вірменія, Білорусія, Грузія, Молдова і Україна. Тобто представники Німеччини, з нападу якої на Польщу і почалася війна, свої запрошення отримають (або вже отримали), а представники Росії – ні. І за прозорим натяком Щерского вагомо, грубо, зримо маячать Крим і польський похід Червоної армії у вересні 1939 року, який у польській історіографії часто називають «ударом у спину».
У випадку з Кримом все більш чи менш зрозуміло. Подібні сентенції здаються з Росії нескінченно несправедливими, але дивуватися нема чому. У НАТО і ЄС неодноразово підкреслювали, як саме ставляться до подій 2014 року і що возз’єднання Криму з Росією за підсумками плебісциту возз’єднанням визнано ними не буде – тільки «анексією».
Тим більше не варто чекати такого визнання від Польщі, особливо від Польщі, керованої партією братів Качиньських «Право і справедливість» (Піс). Зовнішньополітична філософія цієї партії побудована на «історичному протистоянні з Москвою. І це не просто погляди окремих політиків, це електоральне самопозиціювання Піс, за яку охоче голосують жителі тих воєводств і повятов, які входили до складу Російської імперії. Це допустимо називати русофобією, і треба розуміти, що це усталена русофобія, що передається в сім’ях східної Польщі з покоління в покоління.
Таким чином антиросійські випади ще довго будуть обґрунтовувати Кримом, а у Варшаві особливо. Це може дратувати – і дратує, але сприймати їх потрібно за принципом «собака гавкає – караван іде».
Складніше з польським походом РСЧА. Поляки сприймають його як напад на свою країну в найважчий для неї період, така їхня «історична логіка». У нас інша логіка. І в тому, що в історії з підписанням пакту Молотова–Ріббентропа між сталінським СРСР і фашистською Німеччиною така логіка існує, сумнівався мало хто з його сучасників.
«Неможливо сказати, кому він (пакт – ПОГЛЯД) вселяв більшу огиду – Гітлеру чи Сталіну. Обидва усвідомлювали, що це могло бути лише тимчасовим заходом, продиктованої обставинами. Антагонізм між двома імперіями і системами був смертельним, – писав, наприклад, британський прем’єр Уїнстон Черчилль у своїй книзі «Друга світова війна». – Але Радянському Союзу було життєво необхідно відсунути якомога далі на захід вихідні позиції німецьких армій, з тим щоб росіяни отримали час і могли зібрати сили з усіх кінців своєї колосальної імперії».
Британський прем’єр краще інших знає:
до того як Сталін прийняв рішення про підписання з Німеччиною договору про ненапад з метою виграти час, він намагався укласти антигітлерівський пакт з Лондоном і Парижем, проте отримав відмову.
Сама Польща мала договори про ненапад і з СРСР, і з Німеччиною, але у випадку з Німеччиною цей договір мав характер військово-політичного союзу, а у випадку з СРСР у травні 1939-го Варшава підкреслювала, що не хоче зв’язувати себе якими-небудь зобов’язаннями перед Москвою. Протягом декількох років поляки, усвідомлюючи своїм ворогом насамперед СРСР, набивалися до Гітлера в союзники брали участь разом з ним у розділі Чехословаччини. Враховуючи ставлення фюрера до поляків, це було для них чистим самогубством, але антагонізм до «червоної Москви» переважував.
У той же час польський похід РСЧА, що мав метою відторгнення у Польщі її східних територій з українським, білоруським і литовським населенням, сприймався радянським керівництвом як вендета. Значна частина цих земель були захоплені поляками, які скористалися плутаниною Громадянської війни в Росії для розширення своїх володінь. Забираючи їх назад «з відсотками», Сталін мстився полякам за військову інтервенцію, і за концтабору (точніше буде сказати – душогубки) для червоноармійців, спробували відкотити інтервенцію тому після того, як радянська влада зміцніла.
Обставлений польський похід був надзвичайно хитро. Польський кордон радянські солдати перетнули лише 17 вересня. За тиждень до цього пала Варшава, польський уряд бігло, і ввечері того ж дня (тобто 17-го числа) вже знаходилось на території Румунії. Німеччина пожирала Польщу в режимі реального часу, оперативно просуваючись на схід.
У ноті, зачитаній у ніч з 16 на 17 вересня польському послу в Москві, підкреслювалося, що «польська держава та її уряд фактично перестали існувати, тим самим припинили свою дію договори, укладені між СРСР і Польщею». І тому Червоної армії дано наказ «взяти під свій захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусії».
У Лондоні і Парижі розуміли логіку Москви, тому відмовилися оголошувати війну СРСР, хоча мали на цей рахунок зобов’язання перед Польщею. Більше того, від цього кроку – оголошення війни Радам – відмовили самих поляків. Зі свого боку Червона армія, просуваючись на захід, старанно уникала прямих військових зіткнень з польським військом, а її командування навіть позиціонував себе як дружнє йому, у чому сучасні польські історики бачать «нестерпне лицемірство» (з урахуванням Катині звинувачувати їх в цьому важко).
Як би там ні було, у всій цій стрункої логіки існує об’єктивна проблема – наявність секретного протоколу до пакту Молотова–Ріббентропа, в якому Східна Європа була поділена на зони впливу. Чим би не обґрунтовувалися мотиви польського походу, якій юридичній казуїстиці не відповідали, відомо, що відторгнення земель східної Польщі було заплановано в СРСР заздалегідь і погоджено з фашистською Німеччиною.
Тому поляки сприймали та сприйматимуть ці події як «п’ятий розділ» своєї батьківщини між Гітлером і Сталіним. З поправкою на те, що станом на 2019 рік Варшава і Берлін союзники, а у відносинах з Москвою всі горшки побиті і випади проти неї приносять правлячої партії Піс політичні дивіденди.
Звинувачувати їх в цьому в рамках дипломатичної полеміки, звичайно, можна. Але ми б на їх місці сприймали це так само, як запланований напад на себе, як анексію своїх територій, як той самий «удар в спину».
Доводиться визнати й те, що щастя нам ця політика не принесла. Вирішивши деякі стратегічні завдання в короткостроковій перспективі, у довгостроковій Сталін підклав бомбу не тільки СРСР, але і під те, що ми називаємо «російським світом».
Одним з підсумків польського походу РСЧА стало приєднання до УРСР Західної України. Це сучасні Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Волинська та Рівненська області, тобто Галичина в широкому сенсі. Проживає там (як і переселенное туди з Польщі вже після війни) українське населення характеризувалося високим ступенем релігійності, антирадянським настроєм і сильним національним почуттям, загостреним за роки протистояння з поляками.
Тобто ненависний сучасною Україною Сталін успішно здійснив проект по возз’єднанню українських земель, на що виявився нездатним невдаха Бандера.
Протягом більшої частини радянської історії галичан вдавалося «тримати в узді», нехай і з усвідомленням того, що «москалів» на цих територіях недолюблюють. Безглуздо стверджувати, що галичани, незважаючи на свою підвищену політичну активність у 1980-ті роки, зіграли істотну роль у розпаді СРСР, оскільки у «вільне плавання» в підсумку пішли і ті території Союзу, де про «незалежності» особливо не думали (наприклад, Казахстан). Але саме галичани в кінцевому рахунку створили ту «антиросійську Україну», якою ми її знаємо.
Протягом 1990-2000 років можна було говорити про внутрішнє протистояння двох частин України – російськомовного Сходу, з одного боку, і її центру і Заходу – з іншого. Гра була рівна, чаша терезів схилялася то в одну, то в іншу сторону. Якби не Галичина, проросійська частина населення перебувала б в переважній більшості.
Але мова йде не тільки про електоральних настроях. Фактично Галичини вдалося зробити своє сприйняття української нації і української історії загальнодержавним. Значна частина сучасної української еліти, від політиків-русофобів до істориків фальсифікаторів, – це вихідці з Галичини. Будучи включеною у склад України, вона отруїла її і запустила метастази, наслідки чого ми спостерігаємо зараз.
Якби не включення до складу УРСР земель східної Польщі, ми не мали б значної частини тих проблем (кривавих, нагадаємо, проблем) у відносинах з Києвом, які маємо тепер.
Можна довго сперечатися про те, наскільки логічними і обґрунтованими були польський похід РСЧА і пакт Молотова–Ріббентропа (секретні протоколи до якого, до речі, були засуджені ще З’їздом народних депутатів СРСР). Але складно відмовляти полякам в наявності власного погляду на події 1939-го року. І варто визнати, що на довгій дистанції вони стали для історичної Росії пострілом в ногу, несприятливі наслідки якого дали про себе знати вже в XXI столітті.
Текст: Дмитро Бавырин