Його ім’я відоме всьому світу, його подвиг був екранізований в Голлівуді, проте останню волю Василя Зайцева — бути похованим в Сталінграді — виконали лише через 15 років після його смерті.
Від тайги до океану.
Велика Вітчизняна війна була часом, коли радянські люди виявляли те, що в офіційній пресі іменувалося «масовим героїзмом». Він і справді був масовим — в сутичку з гітлерівцями включалися всі, від мала до велика, не шкодуючи себе.
Але були люди, які здійснювали речі абсолютно неймовірні. Про їх подвиги дізнавалася не тільки вся країна, але й увесь світ. Однією з таких легенд війни став снайпер Василь Зайцев.
Він народився 23 березня 1915 року в селі Еленинка Полоцької станиці Верхнеуральского повіту Оренбурзької губернії, в селянській родині. Дід його, Андрій Олексійович Зайцев, був потомственим мисливцем-промысловиком і з дитинства залучав до цього заняття своїх онуків, особливо виділяючи старшого, Васю.
Василь у дитинстві ріс повільно, чому у батьків навіть з’явилося побоювання, що він так і залишиться «маломерком». Проте діда це не хвилювало — він передав онукові всі секрети майстерності тайгового мисливця. Хоча навряд чи маленький Вася здогадувався, де і коли йому знадобиться ця наука.
Василь Зайцев закінчив школу-семирічку, потім будівельний технікум за спеціальністю «арматурник», потім бухгалтерські курси.
У 1937 році Зайцева призвали в армію. Незважаючи на невисокий зріст, комісія оцінила його гарне загальне фізичний розвиток і відправила на Тихоокеанський флот.
Починав Зайцев писарем артилерійського відділення, а до початку війни, завдяки освіті, став начальником финчасти.
Тут, далеко від Західного фронту, можна було б і пересидіти війну в відносному спокої. Тільки така перспектива Василя Зайцева не влаштовувала. До літа 1942 року старшина 1-ї статті буквально вивів командування рапортами з проханням відправити його на фронт.
Хрещення вогнем.
І, нарешті, його зарахували на другий батальйон 1047-го полку 284-ї стрілецької дивізії. Частина, сформована з переведених в піхоту моряків Тихоокеанського флоту, перекидалася під Сталінград.
В ніч на 22 вересня 1942 року 284-я стрілецька дивізія благополучно переправилася через Волгу, вступивши в Сталінград, де розгорілись тяжкі бої.
Дивізія з ходу вступила в бій. І тут стався епізод, який згодом Василь Зайцев опише у своїх мемуарах і який, в дуже вільному трактуванні, увійшов у фільм «Сталінград» Федора Бондарчука.
Батальйон Зайцева вів атаку на позиції німців на території сталінградської бензобазы. Противник, намагаючись зупинити натиск радянських військ, вогнем артилерії і ударами авіації підпалив ємності з пальним. Ось як описував події в своїй книзі сам Зайцев:
«Над базою злетіло полум’я, почали рватися бензобаки, загорілася земля. Над ланцюгами атакуючих моряків з оглушливим ревом металися гігантські язики полум’я. Все охоплено вогнем. Ще хвилина — і ми перетворимося на вугілля, в головешки…
– Вперед! Вперед!
Охоплені вогнем солдати і матроси на ходу зривали з себе палаючий одяг, але не кидали зброї. Атака голих гарячих людей… Що подумали про нас у цей момент фашисти — не знаю. Бути може, вони взяли нас за чортів або за святих, яких і вогонь не бере, і тому бігли без оглядки. Ми вибили їх з селища, прилеглого до бензобазе, і зупинилися на крайній західній вулиці, залягли серед маленьких індивідуальних будиночків, з яких складалася ця вулиця. Тут хтось підкинув мені плащ-намет, і я дещо як прикрився… Від розпеченого повітря у солдатів потріскалися губи, пересохло в роті, обпалене волосся злиплися — зуби гребінця гнулися. Але командир батальйону капітан Котів радів: наказ виконано! Бензобаки відбили, оволоділи недобудованим червоним будівлею, захопили контору метизного заводу, бої йдуть в цехах і проломах асфальтового і метизного заводів!»
Так батальйону Зайцева вдалося вибити німців з їх позицій і закріпитися в місті. Так що «згоріла дотла дивізія», показана в «Сталінград», на ділі не загинула, а продовжувала успішно бити фашистів.
Треба зауважити, що Василя Зайцева і Федора Бондарчука пов’язує ще один момент — у 1989 році у фільмі режисера Юрія Озерова «Сталінград» Бондарчук зіграв роль снайпера Івана, прототипом якого став Василь Зайцев.
Смерть з печі.
З перших же боїв у Сталінграді Зайцев зарекомендував себе як чудовий стрілець. Воюючи з звичайної «трьохлінійкою», він знищив 32 гітлерівця. За це Зайцев був удостоєний медалі «За відвагу», а разом з нею здобув і снайперську гвинтівку.
Сталінградська битва відрізняється від інших тим, що вона переросла в багатомісячне вуличний бій, де прийоми звичайної війни виявилися неефективними. У результаті основною ударною силою в цих боях стали невеликі штурмові групи і снайпери.
Радянські і німецькі снайпери влаштували справжнє полювання на солдатів і офіцерів противника. В місті стало небезпечно, не те що ходити, а навіть просто висовуватися з укриттів.
Ось тут Василю Зайцеву дуже допомогли навички тайгового мисливця. Він володів чудовим зором і слухом, залізною витримкою, холоднокровністю, витривалістю і військовою хитрістю.
Для снайпера надзвичайно важливо вміння маскуватись і не виявляти себе завчасно. Василь Зайцев володів цими здібностями, як ніхто інший.
Якось Василь сховався у напівзруйнованій печі, з якої було добре видно входи в фашистські бліндажі, а також підвал, служив гітлерівцям кухнею. За один вечір Зайцев ліквідував 10 солдатів противника.
Тільки за період з 10 листопада по 17 грудня 1942 року Василь Зайцев знищив 225 солдатів і офіцерів противника, включаючи 11 ворожих снайперів. Всього ж снайперські групи воювала в Сталінграді 62-ї армії ліквідували в цей період 6000 солдатів і офіцерів ворога.
Дуель двох асів.
Слава про подвиги Зайцева проникла і по інший бік лінії фронту. Німецьке командування для ліквідації радянського снайпера викликало з Берліна свого фахівця — керівника школи снайперів, якого Зайцев у своїх мемуарах називає «майор Кеніг».
На думку ряду істориків, противником Зайцева був начальник школи снайперів в Цоссене, штандартенфюрер СС Гейнц Торвальд.
Кенигу-Торвальду вдалося ліквідувати кількох радянських снайперів, після чого Зайцев почав на нього зустрічну полювання.
У вирішальний день Зайцев діяв у парі з ще одним снайпером — Миколою Куликовим. Ось що пише про кульмінації дуелі сам радянський ас: «Працювали вночі. Засіли до світанку. Гітлерівці вели вогонь по переправ через Волгу. Швидко світало, і з приходом дня бій розвивався з новою силою. Але ні гуркіт гармат, ні розриви снарядів і бомб — ніщо не могло відволікти нас від виконання завдання. Зійшло сонце. Куликов зробив «сліпий» постріл: снайпера слід було зацікавити. Вирішили першу половину дня перечекати, так як блиск оптики міг видати нас. Після обіду наші гвинтівки були в тіні, а на позицію фашиста впали прямі промені сонця. У краю аркуша щось заблищало: випадковий осколок скла або оптичний приціл? Куликов обережно, як це може робити тільки самий досвідчений снайпер, став піднімати каску. Фашист вистрілив. Гітлерівець подумав, що він нарешті-то вбив радянського снайпера, за яким полював чотири дні, і висунув з-під листа півголови. На це я і розраховував. Вдарив влучно. Голова фашиста осіла, а оптичний приціл його гвинтівки, не рухаючись, блищав на сонці до самого вечора…»
Документи і гвинтівка німця були доставлені командиру дивізії. Виявилося, що противник Зайцева мав на зброю оптику з 10-кратним збільшенням, в той час як у радянського снайпера було збільшення лише в 4 рази. Однак німцеві це не допомогло.
Перемога на лікарняному ліжку.
За чотири місяці в Сталінграді група снайперів, якою командував Василь Зайцев, знищила 1126 гітлерівців.
Битва закінчилася для снайпера в січні 1943 року, коли він був тяжко поранений і втратив зір. Героя доставили в Москву, де оперував його сам професор Філатов, повернув снайперу можливість бачити.
Після лікування в госпіталі Зайцев очолив школу снайперів, потім командував взводом, а згодом і ротою. Але це було трохи пізніше.
А 22 лютого 1943 року указом Президії Верховної Ради СРСР за мужність і військову доблесть, проявлені в боях з німецько-фашистськими загарбниками, молодшому лейтенанту Зайцеву Василю Григоровичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Василь Зайцев у роки війни написав два підручники з снайперському справі. Крім того, він придумав прийом снайперської полювання «шістками» — коли одну і ту ж зону бою перекривають вогнем три пари снайперів (стрілки і спостерігачі). Цей прийом широко використовувався під час чеченських кампаній.
Переможний травень 1945 року капітан Василь Зайцев зустрів у Києві, у шпиталі, де лікувався після чергового поранення.
Остання воля.
Там же, в Києві, пройшла мирна післявоєнне життя Василя Зайцева після демобілізації.
Він закінчив інститут, був директором швейної фабрики, заводу, очолював технікум. Коли на озброєння Радянської армії приймалася нова снайперська гвинтівка СВД, серед тих, кого підключили до випробувань, був і Василь Зайцев.
Гвинтівка Зайцева нині зберігається в Волгоградському музеї оборони міста, як один з головних раритетів. У 1980 році влада міста присвоїли Василю Зайцеву звання Почесного громадянина.
Останні роки життя героя Сталінграда навряд чи можна назвати щасливими — подвиги солдатів Великої Вітчизняної піддавалися осміянню, в прагнула до незалежності Україні підняли голову бандерівські недобитки і їх молоді однодумці.
Василь Григорович Зайцев помер 15 грудня 1991 року, всього за кілька днів до того, як зникла країна, за яку він бився. Його останнім бажанням було бути похованим поряд з бойовими товаришами на Мамаєвому кургані в Сталінграді.
Однак в умовах розпаду всього і вся останню волю героя так і не почули.
Про Василя Зайцева знову згадали в Росії в 2001 році, коли в Голлівуді був випущений присвячений Сталінградській битві фільм «Ворог біля воріт». Головною сюжетною лінією стала сутичка Зайцева з майором Кенігом. Блокбастер, в якому роль Зайцева дісталася акторові Джуду Лоу, виглядав відвертою «журавлиною», але тим не менш дозволив Росії повернути із забуття пам’ять про героя Сталінграда.
31 січня 2006 року остання прохання Василя Зайцева була виконана його останки з військовими почестями були урочисто перепоховані на Мамаєвому кургані.
