Росії готують до монархії

86

Наша влада головну ставку робить на свою незмінюваність, виправдовуючи це тим, що країна оточена ворогами і необхідно протистояти підступам Заходу.

Небезпека такої системи в тому, що довічний лідер одноосібно приймає рішення, нікому не підпорядковується і нікому не підзвітний.© Фото з сайту www.kremlin.ru
«Встановлення монархії в Росії неможливо», — таку категоричну заяву зробив Володимир Путін в далекому 2002 році. При цьому він додав, що «немає ніяких сил, щоб згорнути Росію з демократичного шляху розвитку». Однак за 17 років, що пройшли після цієї заяви, жителі Російської Федерації переконалися в протилежному. У величезній країні, якій протягом століть керували царі, а майже все XX століття — генеральні секретарі ЦК КПРС, сьогодні знову встановилася автократична форма правління.
Посада сьогоднішнього правителя Росії позначена як «президент», але це всього лише ширма, за якою ховається режим одноосібної влади. Неважливо, як називається пост лідера Росії: цар-батюшка, генеральний секретар ЦК КПРС або президент. Головна особливість полягає в тому, що особа, його що зайняло, перебуває при владі довічно. І це лише деталь, що після двох термінів Володимира Путіна був успішно реалізований план під кодовою назвою «наступник», в результаті чого чотири роки екс-президент займав пост прем’єр-міністра, продовжуючи, однак, разом з главою держави Дмитром Медведєвим приймати найважливіші рішення.
В історії було чимало прикладів не обмеженою термінами верховної влади. Наприклад, у 1802 році Наполеон Бонапарт був обраний довічним першим консулом. Примітно інше — далеко не всі політики, які домоглися проголошення себе довічними лідерами, зуміли зберегти владу до своєї природної смерті. Саддам Хусейн, Хосні Мубарак і Муаммар Каддафі були повалені. Однак Франсиско Франко, Мао Цзедун, Кім Ір Сен, Йосип Броз Тіто і Сапармурат Ніязов, а також багато інші диктатори правили до своєї смерті.
При цьому всі вони, фактично були довічними лідерами, регулярно переобиралися на новий термін, виставляючи свою кандидатуру на бутафорських виборах. Як вважають багато експертів, система довічного президентства (особливо та, у якій відбувається передача влади наступнику), мало чим відрізняється від спадкової монархії.
Сьогодні всі федеральні телеканали перебувають під жорстким контролем Кремля, і в ефірі заборонено критикувати президента. При цьому протягом дня десять разів можна побачити сюжети, в яких головним героєм є Путін. Він приймає губернаторів, скаче верхи, катається на лижах і так далі.
У Росії немає жодного федерального опозиційного каналу, на який запрошувалися б Навальний та інші політики з табору несистемної опозиції. За минулі 19 років при владі нинішній президент Росії жодного разу не брав участь у теледебатах, а його улюблений жанр виступу — це монолог. Це і зрозуміло. Після перших теледебатів рейтинг може відразу впасти. Адже гострих питань накопичилася достатня кількість.
Наприклад, про те, чому в Росії за минулі кілька років були закриті десятки лікарень і пологових будинків і про те, чому Генпрокуратура РФ не порушує кримінальної справи за фактами нецільового витрачання коштів у Роскосмосі на мільярди рублів (ці факти містяться в результатах перевірки Рахункової палати за 2018 рік).
Жодного іншого політика в Росії не показують в ефірі так багато, як Путіна. Ось чому населення в більшості своїй змушене сприймати його як єдиного і безальтернативного лідера країни.
Небезпека такої системи полягає в тому, що довічний лідер одноосібно приймає рішення, нікому не підпорядковується і нікому не підзвітний. Приміром, Держдума за останні 19 років жодного разу не поставила під сумнів рішення, прийняте главою держави. Всі ці роки мешканці Охотного ряду слухняно схвалюють усі рішення, які їм «спускають» з адміністрації президента.
Кремлівські пропагандисти постійно говорять про те, що у всьому цьому нібито немає нічого незвичайного. Мовляв, ніякої реальної демократії насправді немає і на Заході. Але візьмемо конкретний приклад. У США Конгрес заснував посаду спеціального прокурора. Призначений на цю посаду колишній директор ФБР Роберт Мюллер розслідує діяльність чинного 45-го президента США Дональда Трампа вже майже два роки.
У страшному сні важко уявити, що в Росії може бути засновано посаду спеціального прокурора, який почав би розслідування щодо чинного глави держави або хоча б кого-небудь з його найближчих соратників.
Інший приклад. Той самий Дональд Трамп так і не зміг добитися від Конгресу виділення $5 млрд на будівництво стіни на кордоні з Мексикою. Однак російський уряд, отримуючи інструкції з Кремля, витрачає величезні кошти з держбюджету на різні програми, але при цьому Держдума, на відміну від Конгресу США, не може блокувати витрачання цих коштів платників податків.
Ось конкретний приклад: у 2009 році уряд Росії витратило на підтримку вітчизняного автопрому понад 100 млрд рублів і ці гроші фактично були викинуті на вітер, так як навіть така солідна субсидія не допомогла галузі вибратися з глибокої кризи. Крім того, уряд витрачає третину народного бюджету (33%) на гармати і ракети і ще мільярди доларів на допомогу країнам Азії, Африки та Латинської Америки (причому в більшості випадків немає ніякої надії, що ці кредити коли-небудь повернуть). Чи може така країна рухатися вперед? Ось вона і топчеться на місці — всюди застій і корупція.
Сьогодні в обстановці загального «одобрямс» ті, хто критикують сучасну політичну систему, ризикують опинитися у становищі Олександра Радищева, який наприкінці XVIII століття викликав гнів імператриці тим, що у своїй книзі дозволив собі зобразити картину гнітючою злиднів і безправ’я в Росії.
«Подорож з Петербурга в Москву» було опубліковано в травні 1790 року, а у вересні того ж року указом Катерини II Радищев визнавався «винним у злочині присяги і посади підданого виданням книги… наповненої самими шкідливими умствованиями, руйнують громадський спокій, зменшують належне до влади повага, прагнуть до того, щоб виробити в народі обурення супроти начальників і начальства і нарешті образливими і несамовитими изражениями противу сану і царської влади».
Радищева засудили до смертної кари, але «за милосердя і для загальної радості» страта була замінена десятирічної посиланням в Ілімський острог. Майже весь тираж роману був знищений. Сам роман опинився під забороною, знятим тільки в 1905 році.
Долю Радищева частково повторив Петро Чаадаєв, який у 1836 році опублікував свій головний твір «Философические листи», де різко критикував відсталість царської Росії. Микола I був обурений змістом цього твору. Журнал, в якому воно було опубліковано, закрили, видавця заслали, а Чаадаєва оголосили божевільним.
11 лютого 2019 року головний ідеолог Кремля і автор теорії про «суверенної демократії» Владислав Сурков в своїй статті «Довгий держава Путіна» написав так:
»…Через багато років Росія все ще буде державою Путіна, подібно до того як сучасна Франція досі називає себе П’ятою республікою де Голля…». У своїй статті Сурков виправдовує існування системи одноосібної влади й путінізму як ідеології майбутнього: «По суті ж суспільство довіряє тільки першим особі… З цим рано чи пізно доведеться змиритися всім тим, хто вимагає, щоб Росія змінила поведінку».
Іншими словами, Сурков пропонує росіянам підготуватися до увічнення існуючої системи і передачі влади наступнику нинішнього верховного володаря. Можна сказати, що це повертає Росію в лютому 1722 року, коли Петро I ліквідував всі обмеження для монарха при виборі спадкоємця престолу. Своїм указом перший російський імператор скасував стародавній звичай передавати владу прямим нащадкам царя по чоловічій лінії і встановив, що спадкоємцем може стати будь-яка гідна людина з його особистим вибором.
Навіть для самодержавної Росії того часу такий поворот виявився настільки незвичним, що його довелося роз’яснювати, а потім вимагати згоди підданих під присягою.
У нинішній Росії вже очевидно, що влада головну ставку робить на свою незмінюваність. Публіцист Михайло Ростовський у своїй статті в «МК» пише: «Якщо б я був мрійником, я захотів би побачити в 2024 році по-справжньому конкурентні президентські вибори за участю — і шансами на перемогу — гідних представників опозиції. Але я реаліст і тому вважаю, що наступним президентом Росії може стати лише виходець з «путінської шинелі» — з побудованої ВВП політичної системи».
Автор обгрунтовує свій висновок тим, що Росія під впливом зовнішніх обставин змушена перестати дотримуватися пріоритету «послідовного підвищення рівня життя громадян, як це було в «докрымскую епоху». Тепер головне завдання — протистояти атаці Заходу, так як наша країна знову оточена ворогами. Цим виправдовується участь Росії в гонці озброєнь, яка поступово руйнує і без того слабку економіку країни.
Люди, які мислять таким чином, де-факто проголошують, що «холодна війна» із Заходом служить головним виправданням для того, щоб наступником Путіна став виходець з побудованої ним політичної системи. Тобто обґрунтовують встановлення в Росії монархічної системи з передачею влади наступнику.
Айдин Мехтієв