Повітряний таран – нанесення удару своїм літаком з літака супротивника – абсолютно особливий прийом повітряного бою, який ні одним військовим статутом не передбачено. Застосовувався він майже виключно російськими і радянськими льотчиками в роки Першої і Другої світових воєн. Так, під час Великої Вітчизняної війни офіційно зареєстровано понад 600 таранов. І, треба сказати, наші льотчики вдавалися до тарану не за наказом. Найчастіше це було наслідком миттєвого пориву, бойового азарту.
Тут одразу приходить думка про японських камікадзе. Але це явище принципово іншого роду. Льотчики-смертники, які проходили жорсткий відбір, завжди діяли, виконуючи наказ. Протягом 1943-1944 років союзні війська, підкріплені індустріальної міццю США, крок за кроком просувалися у напрямку до японських островів. До цього часу японські літаки, особливо винищувачі, серйозно поступалися в якісному відношенні новим американським моделям, таким як F6F «Хеллкэт», P-5 «Мустанг», F4U «Корсар». З-за великих бойових втрат відчувалася нестача досвідчених пілотів. Крім того, через нестачу запасних частин та палива проведення будь-якої великої авіаційної операції перетворювалося для Японії в проблему. Тому в жовтні 1944 року керівництво ВПС Японії в умовах катастрофічного дефіциту палива розробив тактику знищення ворожих кораблів добровольцями-смертниками.
Повітряні тарани з’явилися в епоху гвинтових літаків, льотчики завдавали удару в основному пропелером і іноді навіть встигали вистрибнути з парашутом; але з появою реактивної авіації і колосальних швидкостей такий прийом повинен був піти в минуле.
НА КОРДОНІ З ІРАНОМ
На початку 1974 року у всіх військових частинах радянських ВПС пройшли урочисті шикування особового складу. Зачитувався закритий Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Союзу за мужність і героїзм, проявлені при виконанні завдання по припиненню польоту літака-порушника» капітану Єлисєєва Геннадію Миколайовичу (посмертно). В одній з авіаційних частин Прикарпатського військового округу, стоячи в солдатському строю, слухав Указ і автор цих рядків. Після цього командири пояснювали, що радянський пілот здійснив перший таран в історії реактивної авіації. У деяких полках перед строєм виходили льотчики і техніки, колись служили з ним, і ділилися спогадами про цю людину. А у всіх «ленінських кімнатах» незабаром були встановлені стенди з коротким описом подвигу. Проте ні в газетах, ні по телебаченню ця інформація не проходила, і більш або менш широко відомий таран Єлісєєва став тільки в кінці 1980-х років.
До початку 70-х років ХХ століття в добре налагодженій системі прикриття повітряних рубежів СРСР залишався один вразливий ділянку – південно-західний кордон з Іраном. Відразу від берега Каспійського моря лінія кордону різко йшла на північ, утворюючи виступ, який глибоко врізався в територію Азербайджанської РСР. Гірський характер місцевості не дозволяв розгорнути там всеохоплюючу систему протиповітряної оборони, а льотчикам, які охороняли кордон, доводилося огинати цей виступ, втрачаючи дорогоцінні хвилини. І це була для Москви серйозна головний біль: адже шах Ірану Мохаммед Реза Пехлеві був головним одним і самим надійним союзником США на Близькому Сході, а природним вираженням цієї дружби стали американські військові бази і потужні розвідувальні станції на іранській території. Саме звідти літаки США могли перетинати кордон СРСР, фотографувати військові об’єкти, зондувати ступінь ефективності радянських радіолокаційних систем. У 1973 році американці розмістили у прикордонній частині Ірану ескадрилью винищувачів «Фантом» спеціально для ведення повітряної розвідки.
28 листопада 1973 року в південно-західному секторі наші служби ППО зафіксували порушення кордону літаком «Фантом» з емблемами ВПС Ірану. На найближчому аеродромі – в грузинському містечку Вазіані – бойове чергування ніс капітан Єлісєєв: він перебував у кабіні винищувача Міг-21СМ і був готовий за першою ж командою відразу піднятися в повітря.
РІШЕННЯ – НА ТАРАН
35-річний капітан Геннадій Єлісєєв народився в Сталінграді, був сином фронтовика, який загинув навесні 1945 року. З дитинства мріяв стати військовим льотчиком, ще в школі вступив в аероклуб. Потім був направлений в одну з найзнаменитіших авіаційних училищ – Качинське. Однак там пілотів навчали літати на турбогвинтових одномоторних літаках Як-11, а Геннадій мріяв про реактивної авіації. І після закінчення другого курсу його разом з групою кращих курсантів переводять в Батайское вище авіаційне училище, де навчали льотної майстерності на Міг-15. Після його закінчення в 1959 році Він служив у кількох авіаційних частинах, поки не був направлений в Закавказький ПІД.
І ось за наказом з командного пункту капітан Єлісєєв злетів на перехоплення літака-порушника. В той час діяла жорстка інструкція: порушили кордон транспортні літаки по можливості саджати на наші аеродроми, а бойові – збивати без будь-якого попередження. Єлісєєв наблизився до Фантома недалеко від кордону. З землі був наказ: «Мета знищити». Пілот реактивного літака може це зробити або ракетою класу «повітря–повітря», або авіаційною гарматою. До крил нашого літака були підвішені дві ракети Р-3С. В їх головній частині перебувала чуйна оптична система, яка наводила снаряд на теплове випромінювання обраної мети. Почувши в навушниках характерний сигнал «мета спіймана», Єлісєєв натиснув на бойову гашетку. Однак порушник випустив теплові пастки, ракети пішли за ними і самоліквідувалися.
Залишалася ще авіаційна гармата, але пілот нею не скористався: за однією версією, вона не була заряджена, з іншого – відмовила після перших же пострілів (пізніше авіатехнік з озброєння і технік ескадрильї будуть віддані під суд військового трибуналу).
Єлісєєв повідомив про промаху ракет на землю, і з КП пішла команда: «Повертайтеся!» Але він відповів: «Ні, я його дістану!» Важко сказати, що капітан відчув у цей момент. На винищувачі більше не було ніякої зброї, але на карту була поставлена його честь військового льотчика. Єлісєєв направив свій літак на порушника. На швидкості, яку розвиває Міг-21 (до 2 тис. км/год), практично неможливо потрапити своїм літаком в іншій – на це здатний лише суперас, та й то тут не все залежить від нього, адже найменший рух пальця, стискає важіль управління, – і відхилення від курсу може скласти десятки метрів. І те, що зробив Єлісєєв, за всіма розрахунками здається нездійсненним. Що знаходилися в кабіні «Фантома» льотчики, побачивши з ревом наближається Мить, навіть не намагаючись ухилитися від зіткнення, тут же катапультувалися. Два літаки, зіткнувшись, вибухнули в повітрі; капітан Єлісєєв не встиг катапультуватися.
Пілоти збитого порушника приземлилися неподалік від кордону і були затримані нашим прикордонним нарядом. Ними виявилися американський полковник Джон Сондерс і іранський майор (саргорд) Мохаммад Шокуния. На допиті вони показали, що виконували розвідувальне завдання в рамках американсько-іранської програми «Project Dark and Gene Project Ibex». Однак СРСР не став роздмухувати шпигунський скандал, і через 16 днів вони були передані «суміжній стороні».
Чому було прийнято таке рішення? Згадаймо, що це було саме початок розрядки, тобто поліпшення відносин між Сходом і Заходом. Лише в минулому, 1972 року, відбувся перший офіційний візит президента США Річарда Ніксона до Москви, під час якого були підписані важливі документи, в тому числі і договір ОСО-1. Москва зробила заявку на проведення ХХІІ літніх Олімпійських ігор – вперше в соціалістичній країні. Йшла підготовка до прийняття Гельсінського акту, за яким Захід нарешті визнавав всі післявоєнні територіальні і політичні зміни в Європі. А адже вже був сумний досвід зриву наміченого було поліпшення відносин між двома наддержавами з-за жорсткої реакції Микити Хрущова на шпигунський політ Пауерса 1 травня 1960 року. І зайнявши на цей раз стриману позицію, лідери СРСР демонстрували, по-перше, рішучість припиняти будь-які недружні дії і водночас – готовність до компромісу. Тому Указ від 14 грудня 1973 року був закритим, і про подвиг капітана Єлісєєва повідомлялося лише в частинах військової авіації. Лише через півтора десятка років з’явилися перші публікації в ЗМІ, а незабаром у рідному місті Р. Н. Єлісєєва Волгограді його ім’ям була названа вулиця і встановлена меморіальна дошка.
Дякую
