Пробачили, але не забули

21

«Мама вкладала нас на трупи». Німці робили живий щит з білорусів.
75 років тому радянська армія звільнила табір смерті Озаричи в Гомельській області. Колишні в’язні згадують, що падали в ноги солдатам і цілували їх чоботи. Табір проіснував всього десять днів. Але за цей час загинуло понад 10 тисяч людей.

Люди не жили-виживали, під відкритим небом — не було ні бараків, ні медпунктів. Спали просто на землі. В туалет ходили тут же. А поруч лежали трупи, ніхто їх навіть не закопував. Не було ні хліба, ні води. Воші просто заїдали людей. В таких умовах масово передавався тиф. Деякі історики вважають, що німці навмисне заражали в’язнів, щоб ті, коли їх прийдуть визволяти радянські солдати, поширили епідемію далі.
«Ми підійшли до табору в Озаричах, на вході — ціла купа трупів, у тому числі дитячих»
— Війська вермахту перетворили поліські болота в полігон для бактеріологічної зброї, — говорить Аркадій Шкуран, який сам пройшов табір. — Восени 1943-го наші солдати почали звільняти Полісся. Німцям довелося відступати. Недалеко від містечка Озаричи було створено три табори. 50 тисяч людей фашисти загнали за колючі дроти, приблизно сім тисяч були хворі на висипний тиф. Поділу на хворих і здорових не було. Навпаки, німці були зацікавлені, щоб якомога більше людей заразилася. Вони називали нас «марними їдцями». Вошей було так багато, хоч мітелкою мети.
Простили, но не забыли
Але найстрашнішим, за спогадами Аркадія Петровича, було, коли у жінок відбирали дітей:
— Стояли криті машини. Дітей вихоплювали і просто кидали в машину, там обов’язково був хтось хворий з дорослих. Крик такий стояв, плач — вуха закладало. Пам’ятаю, одна жінка з дитиною на руках спіткнулася, впала, її тут же вбили, дитини відкинули і теж розстріляли. Коли ми підійшли до табору в Озаричах, на вході — ціла купа трупів, в тому числі дитячих.
Простили, но не забыли
— Мама вкладала нас на трупи, — тремтячим голосом каже колишня ув’язнена Ганна Тришина. — На землі неможливо було лежати. А голову покривала нам ганчірками. І як тільки ми вижили?
«Хотів набрати води, а вона рожева, з кров’ю»
Миколі Захарченко скоро виповниться 90. Він приходить на зустріч в тільнику, кашкеті та піджаку, обвішаному медалями.
— Це медалі за мої марафони, — пояснює він. — Я досі бігаю. Кожен день виходжу на тренування. 75 років тому, коли сидів у таборі, навіть подумати не міг, що доживу до 90. Ми всі думали, що там помремо.
Коли почалася війна, Миколі Олексійовичу було 11. Він добре пам’ятає, як прийшли німці. Вірніше, приїхали на мотоциклах:
— Дід крикнув мені: «Жени в сарай корову! Німці йдуть!» Він пройшов Першу світову і добре знав, на що вони здатні.
За три роки війни родина майже все втратила, але всі були живі. В лютому 1944-го їм наказали збиратися:
— Німці сказали, що відвезуть нас в безпечне місце. Сказали, що ми можемо взяти з собою все потрібне. Це потім ми дізналися, що точно так гнали євреїв.
Простили, но не забыли
Мати Миколи встигла взяти мішок солі, мішок сухарів, ковдру та гардини — шкода було залишати їх у будинку. Людей везли в товарних вагонах до станції Рудобелка. Після гнали пішки — по бруду і бездоріжжю. Микола Олексійович разом з сім’єю пройшов три табори, поки нарешті їх не загнали в Озаричи.
— Німці забирали все цінне, а ще сірники і ножі, — згадує чоловік. — Багаття нам не дозволяли палити, дим трохи здасться — стріляли на ураження, а холодно було — до мінус 15. Багато хто чомусь брали з собою подушки. Прокидаємося вранці — такий пух летить, ніби птахофабрика поруч. А це німці розпороли подушки, думали, люди там коштовності ховають. Ми трималися за маму, тому що бачили, як поділяють сім’ї, як стріляють тих, хто відстає. Щоб німці не забрали сестру копати окопи, мама зробила її вагітною — намотала ганчірки на живіт, пощастило, що фашисти не стали перевіряти. А двоюрідну сестру німці так забрали. Настя відморозила ноги, їй відрізали два ступні. Коли війна скінчилася, вона на колінах приповзла додому.
Простили, но не забыли
За десять днів у таборі машина з їжею приїхала всього два рази. Викидали хліб і морожену капусту. Люди, як голодні тварини, кидалися на ці шматки. Гардини, які мама Миколи пошкодувала залишити вдома, в таборі дуже придалися — з них і палиць спорудили курінь.
— Сестра важко хворіла на тиф, все просила: «Води, води». Йшов сніг. Мама збирала сніжинки в кухоль, потім гріла її за пазухою, щоб дати сестрі попити. Вода збиралася в траншеях. Мама якось відправила мене набрати кухоль. Я дивлюся: вода рожева — з кров’ю, адже поруч були вбиті. Далі розкопав, дивлюся — стирчить нога, рука стирчить. Туалету теж не було, все в купі: де сидиш — туди і ходиш. Уявіть, яка там була вода і яка там була сморід. Пам’ятаю, жінка лежала, а поруч з нею — три дочки, вони вже були мертві. Ніде було пройти, я ногою став на одну дівчинку, а матір голосить: «Що ти робиш? Це ж моя донечка!» Обійти я не міг: тут — трупи, там — трупи. Коли наш братик помер, ми його просто у щось загорнули і поруч поклали. Людей поховали, коли вже нас звільнили. А так мертві лежали поруч з живими.
Простили, но не забыли
Микола Олексійович каже, що й не сподівався, що виживе. Його родині пощастило: їх будинок, на відміну від сусідських, не згорів. Адже німці, відступаючи, залишали за собою «випалену землю».
— Ми повернулися, а на подвір’ї сидять бабуся з дідусем. Вони обхитрували німців, заховалися в льоху і не потрапили в табір. Як ми всі зраділи! Пам’ятаю, вони чистили маленьку картоплю, полугнилую. А які смачні бабуся з неї пекла деруни — досі пам’ятаю!
«Я молилася, щоб на нас упав снаряд»
Поки біля пам’ятника в таборі смерті виступають чиновники, колишня ув’язнена Зінаїда Франтурова тихенько йде до колючого дроту, за якою 75 років тому був табір. Тут і сьогодні стоїть вода, хоча в 1944-му було куди холодніше. У табір 9-річна Зіна потрапила з бабусею, мамою, яка була на шостому місяці вагітності, трьома братами і сестрою, а ще був дядько з тіткою і троє їхніх дітей.
— Нам наказали здати документи, — згадує Зінаїда Миколаївна. — Обіцяли, що за це погодують. Здали, що робити — і метрики, і фотографії — все, що було. А потім розпалили велике багаття й кинули туди всі наші документи. Жінкам з дітьми пропонували сісти на машину. Бабуся моя каже: «Ну якщо ми перші поїдемо і нас розстріляють, нам буде не так страшно, якщо будемо дивитися, як убивають інших». З нами в машині їхала жінка, яка говорила по-німецьки. Вона запитала у фашистів: «Куди нас везуть, стріляти?» Молодший офіцер їй відповів: «Ви там самі подохнете». І засміявся. А водій був літній, каже йому: «Що ти, дурень, смієшся? Червоні нам на хвіст наступають, ми самі можемо опинитися в їх становищі».
У першу ніч в таборі повалив сніг. Сусіди допомогли родині Зіни — принесли соснові гілки, які мама постелила, щоб діти хоч якось могли прилягти.
— Бабуся мамі говорила: «Анюта, піднімай дітей — замерзнуть!» Підняли нас — і так було холодно, — колишня ув’язнена на хвилину закриває очі. — Потім дядько з соснових гілок зробив курінь для своїх дітей, нас не пускав, говорив: «Ви заразні, тифозні, вам тут немає місця». Через пару днів вони всі померли, тому що лежали, а нас бабуся у плечі тикала: «Рухайся, рухайся!» Коли німці кинули хліб, що там творилося! Люди, як тварини, кидалися, нічого не бачили перед собою. Бабуся спробувала щось дістати, але її мало не розтоптали.
Зінаїда Миколаївна каже, що чула, як йдуть бої. І молила Бога, щоб на них впали бомби — неможливо було терпіти знущання.
— Під ранок все заспокоїлося. Ми дивимося: на вишках нікого немає, собак теж немає. Деякі люди ризикнули вийти. Діда одного на моїх очах розірвало — тільки кожух залишився. Ми не думали, що ми залишимося живі. Коли прийшли військові, якщо б ви знали, що з нами робилося! Люди кидалися до солдатам, цілували їх чоботи. Я кинулася до офіцера — молодий, красивий. Він каже: «Дівчинко, встань!» А я не можу встати, така слабка була. Солдати разом з нами плакали. Люди — від радості, а вони — від жаху: мертві колом. Ми не відразу змогли вийти з табору. Військові сказали: «Чекайте, поки розміновують дорогу». Доріжку розмінували, натягують дріт, і щоб ніхто не смів за неї заступати. В туалет треба — тут же, не відходячи. Йшли один за одним.
Простили, но не забыли
Коли сім’я Зінаїди пройшла санобробку, вирішили зупинитися в селі Рыловичи.
— Ніхто не захотів пустити нас до себе. Ми лягли на землю в якомусь дворі. Поруч проходив офіцер, помітив нас: «Хто такі? Що робите?» Мама йому говорить: «Лагерники, діти втомилися, в хату не пускають, ось і лягли тут». Він розлютився, наказав йти за ним. Заходимо в будинок. Він візьме за горло господиню і пістолетом їй в обличчя: «Ти що, с**а, робиш? Ти не бачиш, що це діти? Ти не знаєш, що вони пережили? Негайно укласти в ліжку». А у цієї господині вже солдати жили. Бабуся моя, вона з шляхти була, так тихо каже: «Пане офіцер, ми і на підлозі ляжемо. Господиня, якщо можна, дайте соломи дітям під голову». І простягає довідку, що ми пройшли обробку — незаразні. А офіцер не заспокоюється і кричить матом на господиню: «Ти, така-сяка, подивися: люди в пеклі побували і не втратили культуру!» Жінка ця сильно злякалася, говорила нам потім: «Німці обіцяли розстріляти — не розстріляли, а свій міг би вбити».
«Санаторій Адольфа Гітлера»
Коли почалася війна, Валентині Шишло було три роки. 22 червня 1941-го вона в останнє бачила свого батька. Він був військовим у Білостоці. Встиг відправити сім’ю на батьківщину — під Жлобин, сам потрапив у полон, а потім до концтабору Дахау. Маленька Валя дізнається про це вже після війни. У 1944-му вона разом з мамою, братом і сестрою жили в стайні, їх будинок німці вже спалили.
Простили, но не забыли
— Нас погрузили в товарні вагони, як скотину. Їхали всі стоячи — і діти, і люди похилого віку. Багато там і померли. Нас не вивантажували, ми котилися вниз — і мертві, і живі. Від станції Рудобелка до табору йшли пішки два дні. Жодного ясного дня не було. Все було бруду.
І хоча Валентині тоді було сім років, вона в деталях пам’ятає ті дні. Каже, що йшли по узбіччю поліцаї — і вони були страшнішими німців.
— Пам’ятаю, жінка йшла, спіткнулася — її одразу ж розстріляли, а дитину викинули на узбіччя. Так було страшно! Ми трималися за мамину спідницю. Поруч йшла машина. Мене накрило хвилею бруду. Мама кричить, сестра кричить, тягнуть мене, допоміг німець якийсь- підняв мене за комір. Я розумію, він все одно фашист. Просто у нього, мабуть, теж діти були.
Мати Валентини запитала у поліцая, куди їх женуть. «Санаторій Адольфа Гітлера», — відповів той.
Простили, но не забыли
Валентина Федорівна замовкає на мить посміхається:
— У мами була червона сумочка, так добре я її пам’ятаю! Там лежали всі наші документи. Бачу: мама сумочку скинула, ногами в бруд втоптала і далі пішла, щоб нас на місці не розстріляли, адже тато був військовим, комуністом.
У критичній ситуації бабуся Валентини проявила себе, як справжній боєць:
— Бабуся наша молодець, вона хотіла жити. Мама і тітка погасли, а бабуся відразу знайшла купини, куди посадила нас. І змушувала рухатися.
Валентина Федорівна каже, що навіть тоді, будучи дитиною, розуміла, що вони — живий щит, люди, кинуті на знищення.
— Після війни я весь час плакала, психіка була порушена. Ми втратили своїх братиків — рідного і двоюрідних. Коли поверталися додому, заходили до людей у селах, просили хоч трохи їжі. Одна людина наллє стакан молока, а інший крикне: «Пішли геть звідси!» Я так ридала! Поліцаї після війни продовжили жити поруч з нами. Староста нашого села співпрацював з німцями. Його син був на рік старше за мене. Пам’ятаю, йдемо з сестричкою, а він ззаду біжить та б’є нас батогом: «Міська воша, куди повзеш? Під ліжко — лайно клювати!» Ми плачемо, він нас б’є, а німці це бачать і сміються. Після війни ми опинилися з цим хлопчиком в одному класі. І я мстила йому, не могла пробачити.
Простили, но не забыли
Після війни повертатися було нікуди, і сім’я перший час жила в підвалі. Їжі теж не було.
— На полі збирали гнилу картоплю. Бабуся додавала щавель і робила такі деруни — яка то була смакота. Або суп з лободи. А якщо хтось молоком пригостить! Ось це було життя!
У 2007 році Валентина вперше приїхала в Німеччину — розповісти німцям про те, що пережила під час війни.
— Коли почула на вокзалі німецьку мову, мене аж затрясло. Це був не страх, це була злість. Так, минуло багато років, але я до сих пір пам’ятаю, як над нами знущалися. Пам’ятаю ці крики німецькою. Німецькі журналісти запитали мене: «Ви пробачили нас?» Я не відразу їм відповіла. Але потім сказала: «Пробачили, але не забули. Ніколи не забудемо».
Простили, но не забыли
На сьогодні живі близько 2,5 тисячі колишніх в’язнів табору смерті. Міжнародний трибунал у Нюрнберзі визнав військові злочини в Озаричах. У 1946 році у Мінську за рішенням суду повісили генерала Йоганна Ріхерта, який створював табору на Поліссі. У 1947 році в Гомелі генерал-лейтенант Ебергард фон Куровському, який створив табору Подосинник і Озаричи, а також 16 його підлеглих були засуджені до 25 років ув’язнення. Такий же термін отримав 21 командир 9-ї армії за депортацію людей в Озаричи. Багатьом злочинцям вдалося уникнути відповідальності. Самий активний організатор табору в Озаричах полковник Вернер Боденштайн, наприклад, після війни продовжив служити в збройних силах Німеччини.
Довгі роки розправа над людьми в Озаричах замовчувалася. І тільки в 2008 році після статті в німецькій газеті в Німеччині почалося розслідування. Були опитані десятки колишніх в’язнів. Але так як до того часу причетні до злочину вже померли, справу було закрито.