Одного разу я зрозумів різницю між чоловічою і жіночою психологією.
Я вчився в п’ятому класі. Мені було 11 років. Після фізкультури я переодягався і зрозумів, що втратив сорочку.
Перетрусив рюкзак, перевірив під лавками в роздягальні, подивився на підлозі в коридорі та на всяк випадок ще раз перетрусив рюкзак. Нічого. Тоді я пішов у комірчину, де мешкали фізруки та спортивний інвентар.
Дві физручки пили чай за столом і обговорювали шкільні плітки. Одягнений в камуфляж фізрук–ОБЖешник сидів у кутку і флегматично читав газету.
Дізнавшись про мою біду, физручки насамперед запитали:
— Сорочка якого кольору була?
— Біла. — Впевнено відповів я.
Физручки спантеличено перезирнулися.
— Щось я у нас білих потеряшек і не пригадаю…
— Я теж…
— Вона не біла. — Коротко сказав ОБЖшник і перегорнув сторінку газети.
— А ви звідки знаєте, Василь Андрійович?
— А звідти, що він мужик. Інший тип мислення. В його розумінні, Марина Петрівна, «біла сорочка» — це зовсім не те, що ви думаєте. Там, взагалі що завгодно може бути. Принесіть йому всі втрачені речі, нехай пізнає.
Мені показали світло–жовте, світло–сірий і світло–синю сорочки. Я похитав головою.
— Вона не біла. — Похмуро нагадав з кута ОБЖшник і зашелестел газетою.
Физручки насупилися і принесли величезний оберемок разнокалиберной одягу світлих тонів. Я грунтовно в ньому покопався і своєї сорочки так само не виявив.
— Так–не–бе–ла–я–о–на, — Упівголоса проспівав Василь Андрійович, не відволікаючись від газети.
Серед барвистих і яскравих залишків складу втрачених речей моєї сорочки теж не було.
— Наташ, — раптом осінило одну з физручек. — А принеси–но ту, рожеву. Яку сьогодні притягли.
І вони поклали переді мною сорочку. Ту саму. Білу, якщо не звертати увагу на дрібний візерунок. З бордовими манжетами та коміром, які я терпіти не міг. Мою сорочку.
— Так! Це вона! — Підтвердив я.
— Так вона ж у тебе взагалі не…
Физручки повільно переглянулися і захихотіли.
— А я ж вам казав. — Підсумував ОБЖшник. — Інший тип мислення.
