22 березня 1943 року бандерівці спалили разом з жителями білоруське село Хатинь.
Біжить, прямуючи вперед, стрічка шосе, тікають вдалину белоствольные берізки. І раптом, на 54-му кілометрі, виникає покажчик у вигляді шести величезних літер, від яких тьохкає серце — Хатинь.
Втім, до неї ще п’ять кілометрів, кожен з яких «відраховує» біломармурові брили — перша, друга, третя, четверта, п’ята. І ось вона, за поворотом, Хатинь.
Тепер це вже не та сільце, яка жила звичайним життям, поки не настав той страшний ранок. А сталося ось що…
22 березня 1943 року недалеко від Хатині партизанами була обстріляна автоколона фашистів і при цьому убитий німецький офіцер.
У відповідь каральні загони СС оточили село, зігнали всіх жителів в сарай і підпалили. Тих, хто намагався втекти, розстрілювали з автоматів і кулеметів. Загинуло 149 осіб, половина з яких — діти у віці від декількох тижнів до 16 років. Село була розграбована і спалена дотла.
В пам’ять про тисячі сіл, знищених німецько-фашистськими окупантами, 60 років тому тут, у Хатині, і був створений меморіальний комплекс з однойменною назвою.
…Обережно ступаю на кам’яні плити біля входу в меморіал. І перше, що кидається в очі — цифра. Астрономічна.
Але запам’ятовується на все життя, бо вона позначає не тонни або кілограми, не сантиметри або кілометри, а життя. 2.230.000 — саме стільки життів забрала війна на території Білорусії.
І раптом — дзінь, дзінь… Кліщами стискає серце. Дзвін лине звідти, де колись стояло 26 будинків села. А сьогодні на місці кожного з них лежить перший вінець зрубу. Тільки вінець цей не з дерева, а з бетону. І колір його не радує око — він сірий, попелястий.
Всередині кожного зрубу — кам’яна стела, на якій встановлений дзвін. Дзвонять дзвони через кожні тридцять секунд, нагадуючи нам, живим, про хотинської трагедії. На стелах — мармурові плити з прізвищами та іменами заживо спалених хатынцев. Тих, хто до страшного березневого дня 43-го жив у цих будинках.
Перед кожним будинком — відкрита хвіртка, теж сіра, теж з бетону. І — хвіртка, запрошуюча увійти в будинок, якого немає. Ніколи не скрипіти ця хвіртка, ніколи не потягне димом з димарів-обелісків, ніхто не нап’ється води з чотирьох сільських колодязів.
І знову — дзінь, дзінь… Повільно йдемо до центру, де височіє гігантська скульптура Нескореного Людини, який виніс на плечах всі тяготи війни.
А руки натруджені селянські руки, дбайливо тримають тіло замученого дитини. І здається, бронзові уста нескореного кажуть: «Будь проклятий, фашизм!»
Людина цей — Йосип Йосипович Камінський, один з трьох жителів села, дивом врятувалися у те трикляте ранок. А хлопчик — його син Адась, якого Йосип Йосипович знайшов серед трупів односельців, але він помер у нього на руках.
Поруч з пам’ятником братська могила, де покояться останки хатынских жінок, дітей, старих. Над могильним пагорбом — Вінець Пам’яті з білого мармуру.
На ньому звернення постали з попелу хатынцев до нас, що живуть:
«Люди добрі, пам’ятайте: ми любили життя, і Батьківщину нашу, і вас, дорогі. Ми згоріли живими у вогні. Наше прохання до всіх: нехай скорботу і печаль обернуться мужність ваше і сили, щоб ви змогли затвердити навічно мир і спокій на землі. Щоб відтепер ніде і ніколи у вирі пожеж життя не вмирала!»
Ось вже 60 років щодня приїжджають сюди люди. З ближніх міст і далеких країн, на схилі років і на порозі зрілості. Побувавши тут, серцем усвідомлюєш, який страшний спустошливий слід залишив на білоруській землі (і не тільки на ній) фашизм.
Гітлерівські загарбники спалили, зруйнували і розграбували 209 з 270 міст і районних центрів, знищили 9200 сіл, в тому числі 628 разом з жителями.
Загальний збиток — 35 бюджетів 1940 року. Республіка, яка втратила половину свого національного багатства, лежала в руїнах і попелище.
Єдине у світі «Кладовище сіл», на якому символічно поховані 185 білоруських сіл, розділили долю Хатині
Разом з синами Білорусії її після війни відроджували українці, росіяни, казахи, мешканці великого Радянського Союзу. Вони не просто закладали перші цеглини і корпусу майбутніх гігантів білоруської індустрії, кидали перші зерна очищені від мін поля — вони закладали фундамент для щастя і творення майбутніх поколінь.
У кожному білоруському богатиря — БЕЛАЗе і трактор «Білорус», в мальовничих обрисах міст, в кожному гектарі відвойованої у боліт щедрої ниви, щасливій усмішці дитини — життя тих, хто з війни не прийшов. Пам’ятати про це закликає Хатинь.
І ще одну істину осягаєш тут, на маленькому острові горя серед квітучої землі: доля сотень спалених разом з жителями білоруських сіл була уготована всьому світу, врятованому радянським солдатом від коричневої чуми.
Вона може бути уготована і нам, нинішньому поколінню, якщо забудемо про тих, по кому дзвонять дзвони меморіалу — дзінь, дзінь…
Тільки цей дзвін і порушує панує тут дивовижну тишу, незважаючи на велику кількість відвідувачів меморіалу.
У скорботі застигли люди. По щоках скочуються сльози. Разом з людьми стоять в постійному варті три берези. Тільки три. А на місці четвертої горить Вічний вогонь — як нагадування про те, що кожен четвертий житель Білорусії поліг на полях битв або був закатований фашистами. Стоять берези у почесній варті — вони живуть. Як живемо ми — троє з чотирьох.
… Ми покидали Хатинь ввечері. Пішов дощ — весняний, але важкий. Він бився об бетонні плити доріжок, струменів, немов охолоджуючи їх через сімдесят років, з чорним трубах печей. Сльозами стікав по бронзовому особі Йосипа Камінського і неживої руці хлопчика Адася…
Не ховаючись від зливи, йшли по хотинської землі люди. Клали під дощ квіти до Вічного вогню у трьох берізок, до плит з іменами мешканців спаленого села, до пам’ятника Непокірному Людині, до могильного пагорба, увінчаному біломармуровим Вінцем Пам’яті.
А у мене в скронях, як метроном, стукали рядки з відомого вірша Роберта Рождественського:
Пам’ятаєте! Через століття, через роки — пам’ятайте!
Про тих, хто вже не прийде ніколи, — пам’ятайте!
Пам’яті полеглих будьте варті! Вічно варті!
Кожною хвилиною, кожним диханням будьте варті!
P. S.
У Білорусі досі вважається по-людськи неможливим сказати вголос, хто спалив Хатинь.
Але останні події на Україні змушують поставити всі крапки над i в трагедії 43-го року. Ще в 1986 році з’явилася інформація, що Хатинь спалив 118-й спеціальний поліцейський батальйон, сформований з українців.
Одним з тих, хто керував розправою над мирним населенням, був колишній старший лейтенант Червоної Армії, потрапив у полон і перейшов на службу до німців, до того часу — начальник штабу 118-го українського поліцейського батальйону Григорій Васюра. Його судили в Мінську в 1986 році на закритому процесі.
Перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький спеціально звернувся до ЦК КПРС з проханням не розголошувати інформацію про участь українських поліцаїв у звірячому вбивстві мирних жителів білоруського села. До прохання тоді поставилися з розумінням».
Звірства в Хатині були не єдиними в послужному списку батальйону. Григорій Васюра очолював бойові дії проти партизанів в районі села Дальковичи, проводив каральну операцію в селі Осови, де було розстріляно 78 осіб.
Далі пішли операція «Коттбус» на території Мінській і Вітебської областей, розправа над жителями села Вілейки, знищення жителів сіл Маковье і Прибирань, розстріл 50 євреїв у села Камінська Слобода. За ці «заслуги» гітлерівці присвоїли Васюре звання лейтенанта і нагородили двома медалями.
Ось список і інших виконавців злочину:
«118-й шуцманшафт-батальйон»:
командири:майор Еріх Кернер, майор Костянтин Смовский, майор Іван Шудря;
командири рот:обер-лейтенант Герман, Микола Франчук, Йосип Вінницький, Іван Нарадько;
взводні:лейтенант Василь Мелешко, лейтенант Пасічник, Дмитро Гнатенко, Михайло Славутенко;
рядовий склад:капрал-кулеметник Іван Козынченко, рядові Василь Лещенко, Співак Григорій, Степан Сахно, Остап Кнап, Тимофій Топчій, Іван Петричук, Володимир Катрюк, Григорій Лакуста, Степан Лукович, Іван Іванків, Іван Слижук, Семен Щербань, Георгій Суботін, Жора Ільчук, Василь Пилипів, Іван Строкач, Михайло Курка, Іван Лозинський, Юрій Швейко, Павло Поляков, Микола Савченко, Петро Білик, Павло Кремльов, Сергій Солоп, Сергій Мишак, Савелій Хренов, Микола Гурський Андрій Власенко, Василь Заяць, Микола Звирь, Павло Ваврін, Михайло Дякун, Михайло Тім’ячко, Дмитро Ныкля, Микола Каленчук і його брат, Григорій Думыч, Іван Кушнір, Григорій Титоренко, Микола Пыпа, Петро Дзьоба, Іван Василенко, Савко, Почапський, Михайло Бардиш, Павло Вус, Іван Варламов, Панкив, Кміт, Харченко, Лютик, Шумейко, Котів, Кіпран, Пінчук, Шульга, Юращука, Сторожук, Унгурян, Абдуллаєв, Набережний, Семенюк, Бескандеров, Литвин, Горецький, Єгоров, Погорецький, Полевский, Дідівський.
Батальйон СС «Дірлеванґер»:
командир ротыИван Мельниченка
рядовий склад:Олексій Стопченко, Василь Зайвый, Феодосій Грабаровский, Пугачов Іван, Іван Тупига, Олексій Юрченко, Леонід Сахно, Василь Ялынский, Михайло Майданів, Олександр Радковський, Степан Шинкевич, Мефодій Багрій, Петро Терещук, Іван Терещенко, Петро Уманець, Петро Гудков, Микола Шаповалов, Микола Рожков, Андрій Садон, Степан Слободяник, Афанасій Іванов, Іван Голтвяник, Іван Петренко, Павло Романенко, Р. А. Кирієнко, М. А. Мироненков, Слинько, Долоко, Непоп, Хлань, Євчик, Мохнач, Бабаків, Сотник, Примак, Макеєв, Коваленко, Зозуля, Бакута, Годинов, Рогико.
Валерій Громак, спеціально для«Російської Весни»
