Кривавий серпень 2008 — хто винен?

2


Президент Грузії Саломе Зурабишвилипублично висловила низку думок, які не можуть залишити байдужими. Як плоский камінець, ковзний по гладкій поверхні дзеркального ставка, її висловлювання залишили цілу серію кіл, що розходяться по досить вже скаламученої водної гладі грузинської політики, викликають глибокі кінематографічні, літературні і філософські асоціації.
Багато десятків років тому перед суспільством постала чудова екранізація великого роману Л. Н.Толстого «Воскресіння». І сьогодні у справжніх цінителів мистецтва серце стискається в грудку при крикеКатюши Маслової в чудовому виконанні Тамари Сьомін: «Не винувата я!» Стільки в ньому біль і гнівного протесту несправедливо скривдженого маленького, беззахисного людини; піщинки, що потрапила в безжальні жорна жорстокого світу.
Цей же вигук, який став комічним парафразом, пролунав в одній з найулюбленіших народом кінокомедій Леоніда Гайдая «Діамантова рука». У цьому випадку героїня Світлани Светличнойс її «Не винувата я!», особливого співчуття, зрозуміло, не викликає, так як безневинною жертвою вже точно не є, тому що вона сама член кримінального співтовариства шахраїв-контрабандистів.
Як давно вже відомо, якщо історія повторюється, то вперше вона з’являється у вигляді трагедії, а другий у вигляді комічного фарсу. У випадку з заявами Саломе Зурабішвілі з приводу Михайла Саакашвілі і відповідальності за серпень 2008 року, жанр їх може бути віднесений до розряду трагікомічних. Трагічних тому, що мова йде про страшну трагедію грузинського, осетинського, російської та багатьох інших малих і великих народів на Кавказі і за його межами, а суть президентських слів практично зводиться до нового «Не винувата я!», тобто до спроби виправдатися перед усіма, що явно виглядає не тільки безглуздо, але і смішно.
В ході передвиборної гонки, де головним призом був пост президента, «Грузинська мрія», чиє прямолінійний рух до мети давно вже змінилося броунівським, зробила ставку на колишнього французького і грузинського державного чиновника Саломе Зурабішвілі. Та, не отримавши гарантує перемогу переваги над опонентом, жахнула за нього з головного калібру, звинувативши в нападі на режим Цхінвалі і на людей, яких він оголошував власними громадянами. Факт не тільки загальновідомий, але і общедоказанный. Зрозуміло, з боку нациков — націоналів тут же пішов дев’ятий вал лютих звинувачень у зраді, так як, за їх логікою, говорити правду і означає бути зрадником!
З допомогою правлячої партії перемога була здобута, і Зурабішвілі зайняла президентське крісло, але осад, як мовиться, залишився. Як же може жити президент країни з тавром зрадника національних інтересів навіть у тому випадку, якщо вони розуміються як захист державного і військового злочинця? Опонент — це ж не просто опонент, а недоторканна за законами коабітацію опозиція мишистов-фашистів. Що тут накажете робити? Це саме той випадок, коли треба засмажити яєчню, не розбивши яєць, щоб вовки ситі, і вівці цілі, капітал придбати і невинність дотримати. Коротше кажучи, розумні люди пам’ятають, що говорив Олександр Пушкін про користь моральних приказок.
Відмовитися від своїх слів? Як жінці, звичайно, можна (нехай пробачать нас адепти гендерної рівноправності), але як президента — незручно. Вихід може бути таким — треба розділити біснуватого екс-президента і країну. Так сказати, мухи окремо — котлети окремо! В ефірі телекомпанії Pirveli на питання журналістки Інги ГриголияЗурабишвили прямо заявила, що бомбив Цхінвалі Саакашвілі, але війну почала Росія! І бомбардування Цхінвалі — це помилка, а не відповідальність Грузії за початок війни. Зовсім різні речі.
Тим більше, що президент вже розуміє екс-президента: «…в тих умовах, в умовах провокацій, в період, коли нескінченно бомбили наші села, що повинен був зробити або не зробити Саакашвілі? Історія в майбутньому дасть відповідь на це питання. Але немає країни, яка б не озиралася на своє минуле, рухаючись вперед».
Як-то так, між іншим, треба зауважити, що історія, не чекаючи майбутнього, вже дала відповідь на це питання у минулому — на Нюрнберзькому трибуналі. Зате в устах президента Грузії Саакашвілі тихою сапою повільно, але вірно трансформується у добре відомого кіногероя, тому що «він, звичайно, винен, але він не винен!» Ось-ось громадськість розродиться гаслом «Свободу Юрію Деточкину», тобто Мишико Саакашвілі.
Виходячи з цієї чудової логіки, можна зробити висновки, що далеко йдуть. А чи можна тепер вважати злочином проти людства те, що нацистська Німеччина розв’язала Другу світову війну — найжахливішої, кровопролитну і руйнівної в історії людства?
А, може бути, це була просто помилка? А якщо глибше копнути, то причому тут взагалі Німеччина. Війну почав Адольф Гітлер, ось йому за все і відповідати. У всьому винен він один. Давайте копнемо ще глибше. І ось ми виявимо, що справа не так-то й просто. «Як було вступати йому в тій ситуації, в якій він перебував?» Хотілося світового панування, а світ був з цим не згоден. Що ж йому лишалося робити, як не починати світову війну. Звичайно, загинули десятки мільйонів людей, яких точно і зараз ще порахувати не можуть, знищені сотні тисяч міст та інших населених пунктів, покалічені сотні мільйонів людських доль. Але так адже це ж була помилка! А помилка і відповідальність, як вам вже пояснили вище, зовсім різні речі.
Тепер зрозуміло, чому в Прибалтиці та Україні проходять святкові ходи недобитих фашистських прихвостнів, а в Грузії забороняють Георгіївські стрічки, що є символом перемоги над фашизмом. Сьогодні недобитки носять портрети Бандери і Шухевича, а завтра понесуть Гітлера і Герінга. Якщо прощати дрібноту, то чому не довести процес до логічного кінця.
Але невже колишній європейський дипломат не знає, що матеріальну компенсацію жертвам нацизму виплачує не особисто Адольф Гітлер, а саме німецьке держава, яким і в голову не приходило відмовлятися від своєї відповідальності.
Так як же виходить, що начебто адекватні політики — демократи, що говорять на передвиборчих мітингах і зустрічах дуже правильні речі, обіцяють своєму електорату свободу, демократію, відновлення соціальної справедливості, прийшовши у владу, раптом без усякого переходу, якої-небудь підготовки, починають викладати діаметрально протилежні ідеї, робити заяви, від яких електорат, який забезпечив їм перемогу на виборах, прийшов би в жах.
Зрозуміти ці важкозрозумілі парадокси знову допоможе світова класика. Пам’ятайте коханого з дитячих років Роберта Стівенсона з його дивною історією з доктором Джекилом і містером Хайдом. А ось не менш популярний і улюблений Толкієн з Смеогорлом і Голлумом. Все, звичайно, пам’ятають, що перед нами не пари персонажів, а люди, які страждають роздвоєнням особистості. У них паралельно існують два начала — щодо добропорядне та маніакально-зле.
Сьогодні, на жаль, вже немає сумнівів, що українська політична еліта дуже серйозно вражена цією недугою. Тільки роздвоєнням особистості можна пояснити і вчинок президента і багатьох інших політиків. Але вони не пересічні громадяни, коли їх хвороба може залишатися їх особистою справою. Роздвоєння особистості у керуючих державою може привести його до катастрофи. Так що ви, панове, вже якось визначтеся, коли ви буваєте справжніми.
Країні і її народу знати це просто необхідно!
Іраклій Чхеїдзе