До нової хвилі навколо питання про реабілітацію А. В. Колчака

34


Писав раніше і повторюся коротко. По пунктах:
Рішення про страту А. В. Колчака було політичним (у відсутність суду та за погодженням з Москвою), і ставили в провину йому насамперед політичні злочини, в першу чергу — збройну боротьбу з радянською владою.
Сама радянська влада не була легітимною, а Колчак ні хвилини не був громадянином РРФСР і на її території не перебував, отже, не може вважатися винним у порушенні її законів.
Влада ж Колчака, хоча і була встановлена в результаті перевороту і повалення Директорії — формально легітимного спадкоємця Установчих зборів, але формально була представлена її легітимною наступницею: арешт членів Директорії групою офіцерів був представлений як її розпад за непередбачених обставин (і самі офіцери пройшли формальну процедуру суду, перш ніж були виправдані з урахуванням обставин, що викликали їх дії), влада Колчаку вручив Рада міністрів, що існував при тій же Директорії перейшов під початок Колчака. У будь-якому випадку, легітимності під влади Колчака було куди більше, ніж у радянської влади, «узаконеної» у жовтні 1917 р. 2-м з’їздом самозваних Рад (неподзаконных на той момент громадських організацій) і разогнавшей Установчі збори.
Правительствуючий Сенат Росії — вищий судовий орган — напередодні свого розгону більшовиками в листопаді 1917 р. встиг визнати радянську владу незаконною і захоплювальній. Цей же Правительствуючий Сенат в особі готівкових членів, зібраний знову в січні 1919 р. при Колчака, визнав його владу законною.
Смертна кара, якої піддали Колчака, була напередодні скасовано декретом ВЦВК 17 січня 1920 р. (хоча ще в серпні 1919 р. Колчак і його уряд були оголошені «поза законом»).
Ні про які «військових злочинах проти миру і людяності», про яких белькочуть сучасні суди, відмовляючи Колчаку реабілітації, мови не йшло. Встановлені раніше Гаазької конвенції закони і звичаї ведення війни (включаючи поводження з військовополоненими, з мирним населенням тощо) — до речі, першими їх порушила Німеччина вже в ході Першої світової війни, стосувалися тільки міжнародних, міждержавних воєн і нічого не говорили про громадянських війнах.
Репресивне законодавство Колчака — як і все інше законодавство його уряду -спиралося на аналогічне законодавство дореволюційної Росії, починаючи з «Положення про посиленої і надзвичайної охорони» 1881 р. Практично всі надзвичайні заходи проти повстанців і партизанів, санкціоновані Колчаком і його урядом у надзвичайній обстановці бунтів, повторювали аналогічні заходи уряду П. А. Столипіна (з каральними загонами, військово-польовими судами та ін.) проти революціонерів у 1906-07 рр .. Відповідно, повстанці і партизани розглядалися не як «комбатанти» ворожої держави відповідно до правил Гаазької конвенції (яких, наприклад, заборонялося примушувати воювати проти свого вітчизни), з відповідними правами при взятті в полон і т. д., а як бунтівники і злочинці.
Аналогічно, і ще гірше, до білих ставилися червоні. На відміну від Колчака, що спирався на правозастосовчу практику Російської Імперії, більшовики пішли набагато далі і санкціонували в загальнодержавному масштабі систему взяття і масових вбивств заручників, а також позасудових розстрілів ЧК (у білих все-таки був військово-польовий суд, допустимий максимум — це розстріли на місці комуністів і добровольців червоної армії в бойовій обстановці на полі бою). Так, в обстановці масового взаємного озлоблення мали місце самосуди і терористичні ексцеси з обох сторін — але це знову ж ексцеси, несанкціоновані верховною владою/. Тобто колчаковская і денікінська влада намагалися терор якось стримувати і надати йому рамки законності, радянська ж влада, навпаки, всіляко намагалася їх роздмухувати. Чому ж у такому разі ніхто сьогодні не судить за «військові злочини» лідерів більшовиків і не демонтує пам’ятники і назви в їх честь, коли вони з юридичної і з моральної сторони винні набагато більше білих вождів? Нагадаю про фарисейском заяві пітерської смольненской судді про те, що гідні увічнення лише люди, «морально бездоганні» (це більшовики-то!) і чий авторитет «визнаний усіма членами суспільства» (усіма, Карл!).
Звинувачення Колчака нібито привід на руську землю іноземних «інтервентів» та їх використання тим більше неможливо. По-перше, десанти американців і японців у Владивостоці висадилися задовго до Колчака, у квітні 1918 р. По-друге, ці «інтервенти» — Англія, Франція, США, Японія та ін — були офіційними союзниками Росії по Першій світовій війні. Союз цей був розірваний тільки більшовиками, влада яких білі не визнавали і яких розглядали як ворожих, німецьких агентів впливу (Брестський мир давав до того всі підстави). /До речі, вони практично не воювали, за винятком англійців на Півночі, всі стояли в тилу у білих. Навіть чехи, яких «інтервентами» можна назвати з дуже великою натяжкою, оскільки це були колишні наші військовополонені, після колчаковского перевороту кинули фронт, т. к. закінчилася світова війна і робити їм в Росії стало нічого).
І вже зовсім фантастичне звинувачення Колчака, навіть не фігурувало ніде раніше, а скомпонував в 21 столітті без жодних документів пройдисвітом і наклепником Мартиросяном, нібито в «зраді та вербуванні британською розвідкою ще в Першу світову війну». І навіть реально мав місце факт подачі прохання Колчаком про надходження на британську службу після Жовтневого перевороту і почала капитулянтских «мирних» переговорів більшовиків з ворогом, по-перше, жодним чином не говорить про «зраду», оскільки Англія була союзником Росії у війні з Німеччиною, зрадниками і капитулянтами по відношенню до якої виступали більшовики. Якщо проводити паралель з Францією 1940 року, то більшовики виступають тут у ролі зрадника Петена, а білі — в ролі патріота де Голлем, який емігрував до Англії (ай-яй-яй! знову Англія!) і оголосив про початок Опору з допомогою англійських та американських союзників (теж «інтервенти»?!). По-друге, на британську службу Колчак потім так і не надійшов. У колчаковском перевороті 1918 р., як давно доведено, англійці ніяк не брали участь, більше того — про що неодноразово писав я і про що свідчать роботи Флемінга, Перейри, мемуари ген. Сахарова та ін. — вони готували визнання де-юре Директорії, а переворот Колчака застав їх зненацька, включаючи главу їх місії ген. Нокса. Вся ж подальша діяльність Колчака на посаді Верховного Правителя — включаючи відмову французам у претензіях командувати російськими військами («мандат Жанена»), відмова від спокусливої пропозиції Маннергейма про допомогу фінів в обмін на визнання їх незалежності, відмова передати золотий запас під контроль союзників, знаменитий «Владивостоцький інцидент» вересня 1919 р., коли адмірал всупереч нахабним зазіханням місцевого союзного командування наказав ген. Розанова не виводити військ з російської фортеці і захищати її від союзників аж до сили зброї (що мало успіх і змусило союзників лепетати про непорозуміння) — всі ці залізні факти вщент розбивають мутний лепет сучасної большевиствующей нечисті і доводять беззаветный патріотизм адмірала Колчака, брехливість його огудників і невігластво пострадянських суддів (домовилися, в особі Омського облсуду в 2017 р., до того, що РРФСР була нібито вже в 1919 р. «міжнародно визнана»).
Не менш безглузда і фантастична спроба провести паралель між білими і нацистами, «власовцами» і т. п. Участь частини білоемігрантів в колабораціоністський русі зовсім не дає підстав для цього, тому що, по-перше, не меншу (якщо не більша) частина колишніх білих (як залишилися в СРСР, так і в еміграції) займала протилежні позиції, як ген. Денікін. Нічого спільного в білій ідеології з ідеологією німецьких нацистів та італійських фашистів також не простежується. Про це я писав колись здесь:https://64vlad.livejournal.com/216940.html
Враховуючи все вищевикладене, Верховний Правитель адмірал Колчак заслуговує: а) реабілітації відповідно до Закону 18.10.1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій» (поряд з іншими діячами Білого руху, за винятком тих, хто в ході Другої світової війни став на шлях співпраці з нацистами), б) увічнення пам’яті як видатний патріот, вождь опору злочинного, антинаціональної, антигуманною і богоборчої влади, один з творців національно орієнтованої («модернізація з опорою на традицію») білої ідеології, в цілому актуальною донині, а також талановитий флотоводець і вчений.
Це якщо реабілітація формально потрібна взагалі. Бо ті ж більшовики, навпаки, пишалися стажем в’язниць і посилань при «проклятому царизмі». Тому, якщо радянська влада буде визнана спочатку нелегітимною, а її дії в ті роки — злочинними, то і реабілітація не знадобиться.