Як проамериканські настрої в керівництві скандинавської країни ставлять палиці в колеса економічного співробітництва Росії і ЄС
Газопровід «Північний потік — 2» останнім часом став головним яблуком розбрату між локомотивом європейської економіки, Німеччиною, і головним захисником Старого світу від «російської загрози», Сполученими Штатами. Вашингтон не обмежується офіційними виразами заклопотаності про потенційну енергетичної залежності континенту від російських енергоносіїв, але і активно використовує антиросійські настрої в окремих країнах. Одним із найбільш завзятих противників економічного співробітництва Росії і ЄС останнім часом себе проявила Данія.
Найбільш яскравим прикладом того стала надзвичайно довга затримка данського уряду з винесенням рішення щодо будівництва ділянки газопроводу. Початковий проект, представлений майже два роки тому, припускав прокладку труб на південь від острова Борнхольм, в територіальних водах королівства. У серпні минулого року керівництво «Північного потоку — 2» направило в Копенгаген другий запит, згідно з яким маршрут пройде на північ від Борнхольма, в обхід національної акваторії Данії. У цьому випадку відповісти відмовою королівство не може, у зв’язку з чим дотримується позиції «ні так, ні ні».
В рамках цієї стратегії навіть дещо запізніло був прийнятий закон, згідно з яким заявка на будівництво елементів такої інфраструктури повинна розглядатися державою не тільки з точки зору екології, але і з точки зору загрози національної безпеки, тобто останнє слово залишено тут за датським Мзс. Запізнився цей закон тому, що заявка Газпрому була подана до його прийняття. У зв’язку з цим де-юре цей закон тут непридатний. Але де-факто подібні юридичні нововведення демонструють відданість керівництва Данії союзникам у Вашингтоні, вкрай стурбованим перспективами «Північного потоку — 2».
Жорстко відмовити керівництву проекту Данія також не може, оскільки це негативно вплине на відносини з найважливішим економічним партнером країни, Німеччиною, яка є до того ж головним лобістом проекту в ЄС. Але і погодитися для Копенгагена означає погіршити відносини з Вашингтоном, чого датські політики ніяк не хочуть допустити. Очевидно, така затяжна пауза — спроба данців всидіти на двох стільцях, переклавши при цьому відповідальність за рішення на когось іншого, що, з одного боку, викликає питання щодо незалежності датської зовнішньої політики, а з іншого, створює чималі фінансові витрати учасникам «Північного потоку — 2». Згідно найбільшому щоденному виданню країни, газеті Politiken, данське мовчазний опір проекту вже вилилося в простої і витрати в 750 млн крон (понад мільярд доларів).
На противагу «Північному потоку — 2» Данія бере активну участь в конкуруючому проект «Балтійська труба», покликаному постачати газ з Норвегії в Польщу через Данію. Формальний старт проекту був даний ще в 2001 році, коли польська нафтогазова компанія PGNiG і датська DONG підписали угоду про будівництво газопроводу. Згодом проект був заморожений через його нерентабельність. Лише в 2017 році польська правляча партія «Право і справедливість» стала ініціатором відродження цього проекту. Очевидно, що головним аргументом поляків на користь «Балтійської труби» є поточна політика відносин Заходу з Росією. З економічної точки зору «Балтійська труба» не дає учасникам тих вигод, що надасть «Північний потік — 2». На думку експертів, Норвегія не має можливості з нарощування видобутку газу, в той час як Росія може одноразово подвоїти постачання блакитного палива в Європу.
Протидія польського уряду «Північному потоку — 2» зрозуміло, адже маршрут пролягає в обхід Польщі, яка буде позбавлена можливості заробити грошей на транзит. Той же газопровід «Ямал — Європа» пролягає через польську територію, не викликаючи у Варшави настільки негативних оцінок, як «Північний потік». З іншого боку, «Балтійська труба» роблять Польщу вузловим центром для України і Прибалтики, які висловили зацікавленість у закупівлях неросійського газу, що створює потужні важелі економічного впливу Варшави на ці держави. Для Данії як транзитера вигоди від «Балтійської труби» також очевидні, тим не менш королівство завдяки участі в «Північному потоці — 2» могло б диверсифікувати для себе джерела поставок вуглеводнів, зміцнивши тим самим свою енергетичну безпеку. Чому ж Копенгаген свідомо діє на шкоду навіть власної економічної вигоди, паралельно ускладнюючи співпрацю ЄС і Росії?
Відповідь криється в особливій ролі Данії в Європейському союзі, яку дуже вигідно в поточних умовах Брексита і фрагментації Європи використовують Сполучені Штати. Данія бере участь у діяльності ЄС з 1973 року з чотирма застереженнями, що стали результатом компромісу основних політичних партій країни і зафіксованих в Единбурзькому угоді з Євросоюзом. Данія відмовилася вводити у себе єдину європейську валюту, визнавати на своїй території рівноправність громадян Данії та інших країн ЄС, обмежила свою співпрацю з членами ЄС у сфері правоохоронної діяльності лише на міждержавному рівні (а не на наднаціональному-загальноєвропейському) і відкинула свою участь у проектах Європейського союзу, пов’язаних з оборонною проблематикою. Цього курсу королівство продовжує дотримуватися і донині.
Данія — одна з трьох країн ЄС (крім покидає союз Великобританії та її колишньої колонії, Мальти), які відмовилися брати участь у Постійному структурованому співробітництво з питань безпеки і оборони (PESCO), ключовий ініціативи Європейського союзу щодо поглиблення взаємодії збройних сил країн-учасниць. При всьому своєму євроскептицизмі, Данія є активним провідником інтересів США в Європі. Навіть у випадку відсутності консенсусу між членами НАТО, королівство завжди стає на бік американців. Наочним прикладом цього став той факт, що Данія була єдиною скандинавською країною, цілком підтримала американське вторгнення в Ірак у 2003 році, а військовий контингент королівства був задіяний в операції з самого її початку.
На відповідній сторінці Державного департаменту США також позначена особлива роль королівства американської міжнародної політики: Данія, географічно представляє свого роду ворота в Балтійське море, має центральне значення для американських державних структур і приватних компаній, що працюють на території Балтики й Північної Європи. І в останні роки Данія активно підтверджує цю роль.
Копенгаген є одним із найбільш завзятих прихильників введення антиросійських санкцій. В березні 2016 року тодішній міністр закордонних справ Данії Крістіан Йенсен на саміті країн — членів ЄС патетично переконував своїх колег про необхідність консенсусу в питаннях запровадження санкцій проти Росії з боку європейських країн, навіть якщо це, за його словами, йде на шкоду їх власних економік.
Навесні 2018 року Данія (разом зі Швецією та Ісландією) активно підтримувала британську позицію щодо бойкоту чемпіонату світу з футболу у зв’язку зі справою Скрипалів. А вже в січні цього року нинішній глава датського Мзс Андерс Самуэльсен не упустив випадку знову зажадати у Європейського союзу жорсткої відповіді і нових санкцій проти Росії у зв’язку з інцидентом в Азовському морі і арештом українських моряків.
З необхідністю посилення санкцій, проте всередині ЄС виникли розбіжності, адже число європейських країн, за минулі роки відчути на собі мінуси санкційного режиму, помітно зросла. За даними за 2017 рік, Італія втратила до 4 млрд євро з моменту введення перших санкцій в 2014 році. У тому ж році польський експорт сільгосппродукції скоротився більш ніж на третину і має тенденцію до зниження. Зниження товарообігу помітно позначилося на економіці Фінляндії, Чехії, Угорщини, Іспанії, Франції. При цьому до 40% всього економічного збитку від введених Євросоюзом санкцій на собі несе Німеччина. У зв’язку з цим дивним все менший ентузіазм європейських держав щодо посилення антиросійських санкцій. Щодо інциденту з арештом українських моряків ЄС обмежився введенням індивідуальних санкцій проти восьми чоловік, закривши їм в’їзд на територію Європейського союзу і заборонивши зберігання коштів у банках країн-членів.
Граючи на внутрішньоєвропейських протиріччях, Сполучені Штати активно використовують русофобські настрої політичних сил окремих країн, і Данія за довгі роки встигла стати справжнім троянським конем американської політики на Європейському континенті. Тим не менш витрати антиросійського санкційного режиму і перспективи «Північного потоку — 2» змушують європейські країни змінювати нинішнє ставлення до Росії, що, у свою чергу, все наочніше демонструє неспроможність і низьку результативність жорсткої конфронтаційної позиції, яку просуває Вашингтоном.
Олександр Карпов, Regnum
