Черговий чиновницьке свавілля стався в Свердловській області, де літній чоловік, якому за законом належить 10 соток землі залишився ні з чим, з-за того, що місцеві власті продали його ділянку.
Віктор Борисович і його дружина — Олександра Іванівна живуть на окраїні міста Сысерть Свердловської області.
Хоча по ідеї, повинні були жити, якщо не в регіональному центрі, то вже точно в місці, куди хоча б дійшла цивілізація. У цьому селищі немає ні магазину, ні пошти, а до автобусної зупинки йти більше трьох годин. Але про все по порядку. Я прошу Віктора Борисовича розповісти мені про аварію. Минуло 57 років, але чоловік пам’ятає кожну мить того самого дня — 29 вересня 1957 року.
Це вже був кінець робочого дня, годин п’ять вечора. Мені було 13 років. Я чекав батька з роботи, він працював на хімічному заводі «Маяк», втім, всі, хто жив у нашому селищі працювали там, більше ніде було. Я висів на паркані, і дивився в бік заводу, очікуючи, що батько, як завжди з цигаркою в зубах з’явиться на стежці, яка виходить з-за обрію, і, побачивши мене, як завжди посміхнеться. Батька довго не було. Я почав хвилюватися. У якусь секунду, небо, в тій стороні, де був завод, стало якогось неприродного світла. Занадто яскравим. Сліпило очі. А через секунду – гуркіт. Й земля задрижала. Я впав з паркану і побіг у хату…
Киштимський трагедія – була першою в своєму роді в Радянському Союзі. Про випробування на Семипалатинському полігоні ніхто ще не знав, та й саме слово «радіація» ще мало що говорила пересічній радянській людині.
Вже багато років ми дізналися, що вибух стався в ємності для радіаційних відходів військового виробництва. Завод будували поспіхом, та й будували, в основному, укладені. Ніхто не говорив, що всім нам загрожує якась небезпека. Ми жили в нашому домі ще 8 місяців! Ходили в школу, пили воду з-під крана… Першими почали хворіти ті, хто в момент вибуху був безпосередньо на заводі. Серед них – мій батько.
Інформацію про аварії розсекретили лише в 1989 році. Стало відомо, що її соціально-екологічні наслідки виявилися дуже серйозними. Становище значно ускладнювалося тим, що в результаті аварії радіоактивного забруднення зазнали водоймища, пасовища, ліси і ріллі. Практично всі, хто пережив катастрофу, пізніше захворіли на променеву хворобу. Віктор Борисович – не був винятком.
Спочатку починають боліти суглоби. Неможливо ні стояти, ні лежати, ні сидіти – в будь-якому положенні тобі боляче. Потім, поступово, випадають зуби. Зрештою, ти кожну хвилину відчуваєш сильний біль. Болять м’язи, кістки, внутрішні органи. І так кожну хвилину твого життя. Біль не закінчується ніколи.
Кілька років тому вийшов закон, за яким — всім постраждалим в Киштимській катастрофи, повинен був бути виділено ділянку землі 10 соток. Однак, коли Віктор Борисович прийшов в адміністрацію міста за належної йому за законом землею, слуги народу його неприємно здивували.
Сказали: землі немає. Вставай, мовляв, у чергу, будеш 273-їм, чи що. Я кажу: так мені ж без черги годиться! Закон же! Нічого не знаємо, – кажуть, — вставай в чергу, якщо хочеш. Правда, навряд чи доживеш… так, Так, так і сказали.
А незабаром стало відомо, що чиновники продали кооперативу «Рідні простори» більше 300 ділянок за ціну в кілька сотень разів (!!!) менше ринкової. Земля продавалася за 0,9% від кадастрової вартості. Через деякий час «Рідні простори» стали продавати ділянки приватним особам. От і думайте, дорогі читачі, що нашим чиновникам важливіше – турбота про жертви екологічної катастрофи або ж свій особистий кишеню.
Звідси
