Білорусь стала другорядною для Росії

1

Ірина Алксніс

Якщо ви раптом пропустили, то у нас тут чергове загострення з Білорусією. Там все димить і вирує – різкі слова офіційних осіб, сливи про підкилимні розкладах. У Росії ж практично штиль на цю тему.
Якщо ви раптом пропустили, то у нас тут чергове загострення з Білорусією. Між іншим, вельми серйозне, у всякому разі, якщо читати білоруські джерела, причому що проросійські, що прозахідні, що націоналістичні, що ще які завгодно. Там все димить і вирує – різкі слова офіційних осіб, сливи про підкилимні розкладах і закулісних домовленостях, аналітика п’ятдесяти різних рівнів і складносурядні прогнози з прямо протилежними передбаченнями.
У Росії ж практично штиль на цю тему.
ЗМІ мимохідь публікують новини поточного протистояння. Вчора, наприклад, Россільгоспнагляд заявив, що розгляне питання про прямі постачання підкарантинної продукції, тобто прощайте білоруські креветки і манго. Аналітики і зовсім мінімум – і на цензуру не спишеш, тому що в соцмережах та ж байдужа тиша. Лише окремі російські блогери ліниво постять повідомлення та коментарі з приводу того, що відбувається, але видно, що широкі маси цікавиться політикою громадськості все це абсолютно не чіпляє. Про решту громадян і говорити не доводиться.
Подібне байдужість росіян до російсько-білоруським тертя може здатися трохи дивним, враховуючи, що ще зовсім недавно громадський напруження, наприклад, за російсько-українським справах захльостував по обидві сторони кордону… Втім, це дуже важливе уточнення – про «зовсім недавно». Адже з Україною теж все змінилося.
Будь пише про політику журналіст вам скаже, що Україна перестала чіпляти російську аудиторію. Більше чотирьох років з 2014 року українська тематика була «паличкою-виручалочкою» для російських ЗМІ (у всякому разі, пишучих – які пильно відстежують статистику відвідуваності та доступності матеріалів і, як наслідок, тим, що привертають увагу аудиторії). Більше цього немає. Де-то в минулому році цей механізм остаточно зламався, і Україна перейшла в загальний список тем, публікації за якими тепер нечасто пробивають планку звичайного – вельми помірного – інтересу публіки.
Там, де два–три роки тому українська проблематика займала часом мало не половину публікованих матеріалів, тепер вона з’являється рідкими острівцями в потоці зовсім інших тем і питань.
Україна перестала бути нашим людям цікавою. І створюється виразне відчуття, що байдужість російського суспільства до нинішніх розбірок з Білоруссю має безпосереднє відношення до даного феномену.
Безумовно, частково це пов’язано із загальною втомою російського суспільства від політики після декількох років концентрації на ній. Соціологи фіксують підвищену аполітичність росіян. Та й самому це можна відчути як в особистому спілкуванні, так і в стрічках соцмереж, все більше перемикаються на котиків, футбол і тонкощі вирощування орхідей в домашніх умовах.
Але думається, що справа не тільки в цьому. Популярним є думка, що багаторічні російсько-українські баталії стали для нашого суспільства способом переосмислити, пережити хворобливу трансформацію того, що ми традиційно називали братерськими відносинами.
Але у цього процесу був і інший аспект – стосувався не відносин між людьми, а ставлення до іншим державам. І по-своєму це був нітрохи не менш масштабний процес.
Спільне радянське походження, та ще доповнене занепадом Росії в 1990-х, забезпечило те, що всі пострадянські держави спочатку сприймалися російським суспільством як рівні і рівноправні їх власній державі.
З середини 2000-х почалися процеси, в результаті яких один за іншим сусіди в наших очах стали переміщатися різко вниз у неформальній ієрархії держав, перетворюючись з рівних партнерів (іноді навіть небезпечних суперників) в маловпливові околиці, на яких немає сенсу звертати увагу і які не викликають ніякого особливого інтересу в політичному сенсі. Цей шлях пройшли Молдова з Грузією, Середня Азія, Прибалтика…
З Україною було найважче – саме в силу культурної та етнічної близькості двох товариств. Там же, по суті, таке ж населення, що і в Росії, значить, за логікою, і держава має бути схожим на російське – за ступенем дієздатності, ефективності, продуктивності і просто статусу.
Нашим людям, включаючи автора тексту, довелося витратити чимало зусиль і часу, щоб у них в голові уклався факт, що це не так. Так, все дуже схоже і близько, майже Росія – а на виході failed state. І це, поряд з низкою інших обставин, кардинально змінило погляд російського суспільства на навколишній світ.
Погляд цей, треба визнати, трохи зарозумілий і, можна навіть сказати, образливий для багатьох. Він зводиться до того, що Росія – велика держава і один з головних світових центрів сили. Лічену кількість держав світу мають можливості і сили говорити з нею на рівних. А всі інші, включаючи наших пострадянських сусідів, знаходяться сильно нижче у світовій табелі про ранги, і проблеми, навіть якщо такі виникають у стосунках з ними, в абсолютній більшості випадків занадто незначні в очах російських, щоб приділяти їм велику увагу.
Власне, поточна ситуація з Білоруссю є яскравим прикладом даного підходу. У нинішньому загостренні білоруська влада відверто нервують, здійснюють різкі рухи і дозволяють собі дивну риторику, що дуже наочно показує, наскільки багато стоїть на кону. Політично активну громадськість республіки трусить слідом за владою.
А для Росії – і держави, і суспільства – все відбувається не більше ніж другорядний по значимості питання, яке вирішується у фоновому режимі паралельно з безліччю куди більш значних і масштабних завдань. Нічого дивного, що рівень громадської уваги до цієї теми у нас також виявляється повністю відповідним даного підходу.